Її величність кішка - Бернард Вербер
Облесники живуть, бо залюбки годують їх наївні простаки («Крук і Лис»).
Правда завше на боці сильнішого («Вовк і ягня»).
Незрідка помагають нам дрібніші («Лев і щур»).
У всякій справі думай про фінал («Лисиця і цап»).
Не поспішай — краще вчасно в дорогу рушай («Заєць і черепаха»).
Ти поможи собі — й тобі поможе небо («Забрьоханий фірман»).
Не продавай шкуру невбитого ведмедя («Ведмідь і двоє мисливців»).
На творчість Лафонтена надихали байки Езопа, а також давньоримських авторів Бабрія та Федра. Наслідував він і східні тексти (наприклад, сюжет байки «Рибки й баклан», за словами самого Лафонтена, взято зі староіндійської збірки казок і байок «Панчатантра»).
Кілька ідей він запозичив із «Романа про Лиса» — середньовічної збірки оповідок про перемогу хитрощів над силою.
Перша збірка байок Жана де Лафонтена вийшла друком 1668 року. Автор швидко здобув популярність. І недарма — у байках поет порушував не тільки проблеми французького суспільства й королівського двору, а й геть прогнилого політичного ладу.
Задля критики двору Людовика XIV Лафонтен удавався до алегорії — образи тварин у його творах давали змогу викривати оборудки, за допомогою яких багаті утискали бідних, зловживаючи їхнім простосердям.
Перебуваючи у самісінькому серці владної системи (при Версальському дворі), Лафонтен пробуджував уми, а можновладці про це й не здогадувалися.
Та згодом успіх його покровителя Ніколя Фуке викликав у короля заздрість. Людовик наказав арештувати міністра — без суду й слідства, навіть не висунувши обвинувачення — звичайним «королівським листом із печаткою», тоді наблизив до двору всіх митців-друзів Фуке, що їх міністр фінансів утримував у своєму палаці Во-ле-Віконт — кухаря Вателя, садівника Ленотра, архітектора Лево, композитора Люллі, комедіографа Мольєра й т. д., а також і самого Лафонтена.
Одначе Лафонтен, як справжній друг, став на бік заарештованого — написав байку «Лисиця й білка» (білка — символ роду Фуке). Розгніваний таким нахабством, Людовик XIV висилає поета з Парижа, та через кілька років обертає гнів на ласку.
«Я пишу про тварин, щоб научати людей», — казав Лафонтен. В останньому причасті поетові відмовили: священник не схотів причащати літнього автора еротичних казок і вільнодумця, що наважився кинути виклик церкві, аж поки Лафонтен не спалить перед ним свої «блюзнірські» книжки. Що той і зробив.
Лафонтен помер 1695 року, та його сповнені мудрості байки досі читають і вивчають у більшості навчальних закладів по всьому світу.
Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.
Том XII
75. Остання надія
Правду кажучи, тепер я вже й не знаю, чи радити вам їхати на море, а тим більше перепливати Атлантичний океан.
Америка — це направду далеко.
Виявляється, опинитись бозна-де, серед солоної води, коли на горизонті — ані цятки, дуже страшно.
Відколи ми відпливли з Гавра — мені неспокійно. Я думаю про те, що в разі небезпеки годі буде втекти. І вміння плавати тут не поможе — таку відстань я навряд чи подолаю.
Мені — як кішці, що колись панічно боялася води, — й справді нелегко. Пригадую картину «Пліт Медузи». Що, коли й на нас таке чекає? Голод на острові, тоді голод у морі. Що, як ми жертимемо одне одного? Навіть ми, коти.
Перед очима зринає картинка: та сама робота Жеріко, але замість людей — коти, що видираються одне на одного, щоб якнайвище помахати білою ганчіркою.
Мабуть, то лише витівки моєї уяви. Мені скрізь ввижається небезпека. Може, це такий спосіб не втрачати пильності? Не люблю, коли все спокійно. Я люблю виклики.
Така надчутливість, щоб не сказати параноя, розвинулась у мене після всього пережитого.
Мої думки перериває дивний звук із каюти.
Я підкрадаюся і бачу, як моя служниця Наталі парується зі своїм головним самцем Романом.
Нарешті ці двоє відкинули людську науку й віддалися тваринним інстинктам.
Я вмощуюся на краєчку ілюмінатора — попідглядати: з дещо нездорової цікавості чи, може, з незмінного зачудування людьми.
Тишком підкравшись, Анджело й собі глипає. Я не наважуюся його спровадити. Коли чогось і треба його навчити — то, мабуть, допитливості. Поки йому буде цікаво пізнавати щось нове, доти він не стане дурником.
Тож ми вдвох мовчки спостерігаємо.
Видовище, скажу я вам, не вельми феєричне. Люди занадто стримані, а сором заступає шлях до радості. Вони ніби аналізують свої відчуття замість того, щоб цілком їм віддатися. Якісь кривляння.
І в позах замало різноманіття — авжеж, бракує гнучкості. Наталі не може, наприклад, закинути ноги за вуха (певна річ, це відкрило б їй нові джерела насолоди). Я мигцем зауважую член самця — гладенький, як у сфінкса, без жодного шпичака.
Проте їх, здається, все влаштовує. Наталі дихає щораз швидше, тоді попискує, як миша (як на мене, це просто смішно — ну чого б не закричати на все горло?), тим часом Роман імітує бичачий рев — мабуть, пригадує кориду.
Ось так розмножується вид, який так довго панував на землі.
Ще варіант: Коли ті двоє, швидко дихаючи, переходять від жалюгідного писку до пронизливого крику — всередині в мене щось стискається, і я заходжуся сміхом, себто покашлюю.
Я сміюся — просто на очах у спантеличеного Анжело. Мій син помітно стурбований.
Не знаючи, що таке сміх, він, мабуть, подумав, що я задихаюся.
Мені не стає сил на пояснення: прийде час — він і сам зрозуміє. Я заспокоююсь, та ненадовго. Хочеться кохатися. Дивно, але вся ця комедія мене неабияк схвилювала.
Можливо, так хвилюються люди під час перегляду порнофільмів?
Забувши про людей і сина, я виходжу на палубу і гукаю Піфагора. У відповідь — тиша.
Куди це він повіявся? Вічно десь швендяє, коли його потребуєш.
Нарешті він озивається — звідкілясь ізгори. Він у круглому кошику для вартового, що на вершині центральної щогли.
Ото вже суперечливе створіння — у повітряній кулі йому світ макітриться, та як видертися на вершечок — прошу дуже.
Я вилізаю до нього по снастях.
— Що ти тут робиш?
— Виглядаю землю. Чому запитуєш?
Ще одна вада самців — вони ніколи нас не відчувають, їм завжди треба все пояснювати.
— Я бачила репродуктивний акт наших слуг.
— Не минуло й пів року.
— Коли на це поглянеш — дивуєшся, як їхній вид так довго протримався.
— Замало досягти вершини, треба вміти не впасти.
— Це ти про людську цивілізацію?
— Атож. Вони були вищі за всіх, та
