Її величність кішка - Бернард Вербер

— Нема нічого такого поганого, що б не обернулося на добре. Бо негаразди — лише крок до самовдосконалення, хоч ми й не одразу це усвідомлюємо.

Папуга знизує крилами.

— Я хочу просто бути щасливим, більшого мені не треба, — зізнається він.

Бо в нього обмежений світогляд. Щастя присипляє, нещастя збуджує, та йому цього ніколи не збагнути. Він прагне лише спокою, як усі миролюбці на кшталт Піфагора. Війна загартовує, заохочує думати; мир — для ледацюг.

Але цю думку варто лишити при собі, інакше ризикую збаламутити войовничих дурників, як-от Анджело.

Чекаємо довго. Вночі сніг вщухає.

— Вперед! — гукає Шампольйон. І пам’ятай: вгледиш голуба, почуєш туркіт або шелест крил — не зволікай, ховайся.

Ми вирушаємо засніженими руанськими вулицями. Так дивно торкатися пухнастого снігу подушечками лап. Мої кроки лишають у ньому глибокі сліди. Я скрадаюся попід стінами, щоб мене не помітили голуби.

Коли б мені сказали, що я боятимуся голубів…

Тишу уриває Шампольйон — ще той балакун, він не витримує мовчанки:

— Знаєш письменника Жана де Лафонтена?

— Ні.

— Хазяїн навчив мене його байок. Я мусив не лише вивчити їх напам’ять, а й зрозуміти.

— Ну то що з ним?

— Лафонтен гостро відчував свою епоху. Та змалювати її відверто не міг — боявся королівської неласки. Тому й удався до алегорії — писав про тварин.

— Що таке «алегорія»?

— Це спосіб передати абстрактне поняття за допомогою конкретного образу. Наприклад, в одній з байок Лафонтен оповідає про лисицю, що зустріла крука з їжею в дзьобі. Вона до нього заговорює, всіляко вихваляє, тоді каже, що у птаха, мабуть, і до співу талант неабиякий. Охочий продемонструвати свої вміння, крук, розтуливши дзьоба, випускає їжу. Щаслива лисиця її підбирає. Ця байка вчить не вірити підлабузникам.

— А як вони, ті двоє, спілкувалися? Там був перекладач-папуга?

— Про це автор не пише. В його уяві всі тварини розуміють одні одних.

— Розкажи мені ще якусь байку.

— Друга історія називається «Звірі під час чуми». Уражені смертельною епідемією тварини вирішують одне по одному скласти покуту, себто покаятись у провинах. Кожен зізнається у скоєних злочинах: лев з’їв газель, вовк — вівцю і т. д. Аж тут настала черга осла: він, бачте, щипав траву. Всі одностайно постановляють: це, мовляв, найтяжчий злочин. І страчують бідолаху.

— Щось я нічого не второпала.

— Ще є про коника й мураху…

— Ці також — без перекладача?..

— Так, але…

Я нітрохи не вірю цим оповідкам — в них нема ані краплі правди.

— А про котів щось є?

— Авжеж. Наприклад, «Кіт, ласиця і малий кролик». Кролик просить кота розсудити їхню з ласицею сварку, і…

— Чому ти взагалі розповідаєш мені про цього Лафонтена?

— А ось чому: саме він припустив, що тварини здатні розв’язувати складні політичні проблеми.

— То ми також живемо в байці?

— Я в цьому переконаний.

— Що як назвати її «Коти, щури й папуга»? — без тіні іронії пропоную я. — Вибач, але твій Лафонтен верзе таке, що й купи не держиться… та й до нас не має жодного стосунку.

Я сторожко пильную — за голубами в небі й пацюками на землі — і думаю про те, що як зустріну колись цього писаку Лафонтена — пораджу не марнувати талант на свої побрехеньки. І принагідно поясню, як насправді спілкуються звірі.

Надсилають думки, залучають какаду для перекладу, поєднують USB-кабель до Третього Ока.

Ми йдемо далі. Раптом над нами пролітає голуб.

Папуга реагує блискавично: видає подібний до соколиного крик — розпачливий, страшний. Крик хижака.

72. Відлякувані

Від 1960 року 79 авіакатастроф пов’язують із потраплянням птахів у двигуни.

Лише у Франції щороку реєструють у середньому 800 таких випадків. 15 % із них призводять до серйозних аварій.

Тож від 1989 року в усіх французьких аеропортах працюють «відлякувані» — люди, що відганяють птахів від летовища.

Спершу вони тільки стріляли з рушниць і верещали в гучномовці, наслідуючи розпачливі тваринні крики, але птахи швидко до цього звикли й уже не боялися. Тоді відлякувані залучили до роботи справжніх соколів — привчили хижаків літати над аеропортом, розганяючи голубів, шпаків, круків, чайок, канюків.

Енциклопедія Відносного та Абсолютного Знання.

Том XII

73. Знайомство з морем

Нарешті — Гавр.

Моє горло і ніс лоскоче різкуватий запах йоду. Цей морський дух і веде нас до порту. Корабельні снасті дзвінко лопотять на вітрі — так ми знаходимо старі вітрильники.

Я вперше в житті бачу море і вражена тим, яке воно широке.

Не знаю, чи бачили ви колись море, але повірте — це дивовижа. Ріки також бувають широкі, але море — куди ширше.

Як вам його описати?

Море — це вода, скільки сягає око. Наче безкраїй зелений килим. Ні тобі будинків, ні доріг, ні навіть деревця — нічого. Тільки вона — повсюди, скрізь вода. Навіть сніг не осяває ці темні водяні простори.

Трохи погамувавши те відчуття «ніколи не баченого», ми розглядаємо кораблі. Вони значно більші й вищі за річковий трамвайчик. Та й красивіші — ніде правди діти. У деяких щогли заввишки з дерева. А сліпучі вітрила — неначе листя.

Я походжаю доками гаврського порту.

Аж тут чую знайомий запах.

Піфагорова сеча!

Мабуть, у нього стало клепки помітити територію перед моїм прибуттям.

Запах виводить мене до синього вітрильника, над яким уже пурхає Шампольйон.

— Усі тут! — кричить папуга.

Я підіймаюся на корабель по містку. І справді — там усі вцілілі після битви на острові Лакруа. Піфагор, Анджело, Наталі, Роман, Есмеральда, свиня Бадінтер і навіть бордер-коллі — тепер я знаю, що його звати Наполеон…

Першим до мене кидається син, тулиться і лизькає мені писок.

— Щось ти довгенько, мамо.

Ти ба, він мені ще й докорятиме.

— Скоріше б забратися звідси! Я не люблю кораблів, — веде мій пуцьвіріньок далі. — Не люблю моря. Не люблю портового запаху.

Ну от, почалося.

— Та й про мене тобі час подбати…

Ні, синочок таки точно мене переплюнув.

Ох, дала б я йому добрячого прочухана… тільки що з того, особливо зараз?.. Натомість я, відшукавши в собі той славнозвісний «материнський інстинкт», виявляю до Анджело більше ніжності.

Подарувавши синові кілька добрячих лагідних лизьків, я м’яко відштовхую його лапою і лащуся до своїх друзів.

— Знаю, ти спитаєш, скільки нас тепер, — озивається Піфагор. — Повідомляю: 144 коти, 12 людей, 65 свиней і 52 собаки. А корабель ми назвали «Остання надія».

Ми всі облизуємося навзаєм — пригадуємо одне одного на запах і на смак.

Роман Веллс пересвідчується, що РЕВАЗ