День Незалежності - Петро Масляк

«А в Україні вже скоро осінь, - подумав Рамірес. - Що ж таке придбати?»

Всіляких сувенірів було море. Може «болеадорас» - мотузки з кам’яними кульками на кінцях, котрими в Патагонії ловлять страусів і оленів? Чи «чаранго» - індіанський струнний інструмент з корпусом, виготовленим з панцира броненосця? А он фігурки птахів із родохрозита, одного з найгарніших каменів світу, який в Аргентині звуть «трояндою інків». Цікавими видавалися і величезні, вкриті візерунками, стремена до кінської збруї, що використовували місцеві пастухи гаучо. Ні, все-таки найаргентиннішою, якщо можна так сказати, річчю, сувеніром, який повною мірою зміг би передати місцеву специфіку, було мате. Ні андська флейта, ні череп бика, ні модель вітрильника, ні срібні шпори, а невеликий посуд-гарбузок і напій, який у ньому готують і з нього ж п’ють. І Рамірес купив мате. Він знав, що порошок, який використовують для приготування цього напою, і деревце, із листя якого цей порошок роблять, дуже добре зміцнює організм. Аргентинські пастухи гаучо, які вживали в їжу виключно м’ясо, запивали його мате і ніколи не страждали на авітаміноз.

На вулицях Буенос-Айреса стояла доволі прохолодна погода, яка, хоча і дошкуляла, та кілер, у притаманній йому філософській манері, вирішив, що краще сім разів покритися потом, аніж один раз інеєм.

***

Іваї Накамура прибув до України на початку осені. Його призначили офіційним представником японської автомобілебудівної фірми «Нісан» у цій державі. На новому місці Іваї одразу сподобалося все: клімат, кухня, мікрорайон і квартира, де його поселили. Але особливо вразили українські жінки. До того, як потрапити в Україну, він встиг попрацювати в багатьох інших країнах, але такого чудового і навіть, можна сказати, розкішного жіноцтва в жодному місці не зустрічав. Людина ще зовсім молода і неодружена, японець ходив у вихідні дні осіннім Києвом і його голова крутилася на всі боки, відзначаючи у захваті просто неприродну кількість милих симпатичних дівчат. Траплялися серед них і справжні красуні, якими пишався б навіть Голівуд.

«Десь у Франції, Німеччині чи Росії, - думав Накамура, проводячи численні семінари й тренінги з продавцями машин «Нісан» у різних її регіональних представництвах України, - в пошуках красивої жінки довелося б, напевно, спеціально вивішувати оголошення. А тут їх критична маса настільки велика, що вони потрапляють до всіляких груп і зібрань просто на основі статистичної випадковості й імовірності».

Як людина талановита у багатьох сферах діяльності, Накамура одразу по приїзді почав вивчати українську мову, додавши її до японської, англійської, французької і німецької, які знав досконало. На його здивування, вивчення йшло легко і вже навесні він звертався до касирів у гіпермаркеті, де зазвичай купував їжу, українською, щиро радіючи, що вони його розуміють. Незважаючи на невеликий зріст і тендітну статуру, Іваї доволі швидко завів собі коханку. Це була висока, русява, дуже статна і пишна красуня, працівниця одного з автосалонів «Нісан» на Окружній дорозі. Вона опановувала заочно вже третю вищу освіту і виявилась чудовою господинею. Накамура, як ніколи в житті, почував себе щасливим. Він винайняв доволі розкішного катера з рубкою, для схову від негоди, де містився навіть розкладний диван, і вже наступного літа вихідні дні проводив весь час на Дніпрі. Інколи Іваї з острахом ловив себе на думці, що його щастя може в будь-яку мить скінчитися, адже керівництво фірми «Нісан» довго не тримало своїх представників на одному місці. Однак перервалося воно зовсім несподіваним для нього чином.

У той вихідний вечір Накамура скупився на Хрещатику і спустився з пакетом у руці до величезного підземного переходу, в народі його називали «Труба», який вів до станції метро «Майдан Незалежності». Перед Накамурою постало ціле підземне місто, яке займало величезну площу і йшло на багато метрів у глиб. Назустріч японцю йшла група підпилих молодиків. Раптом один з них відділився від компанії і, підійшовши до Накамури, з усієї сили врізав йому кулаком в обличчя. Японець, не скільки від удару, скільки від несподіванки, впав, а згодом, підхопивши свого пакета, побіг до станції метро. Він звернувся до міліції, де його, як іноземця й представника відомої компанії, дуже чемно вислухали, обіцяли розшукати кривдника і належним чином покарати. Сам начальник відділення міліції особисто провів його до дверей і наказав своїм співробітникам доставити Накамуру додому на службовій машині, до речі, японського виробника «Нісан».

- Вибачте нам за інцидент, - сказав він прощаючись з Іваї. - Ми обов’язково збільшимо кількість патрулів у цьому районі. В подальшому ви можете не боятися повторення подібного. Укранське МВС дуже сподівається на подальшу плідну співпрацю з японськими автомобільними фірмами. В Міністерстві якраз планують закупівлю дуже надійних і швидкісних японських джипів для патрулювання наших вулиць…

Другого дня, у понеділок, Накамура з’явився на роботу з величезним синцем під оком, розповідаючи всім, що на нього в підземному переході напали «факінг хуліганс».

- Погані люди, - додавав він українською з такими інтонаціями і виразом обличчя, що на фізіономіях українських менеджерів, які висловлювали йому своє співчуття, мимоволі з’являлася посмішка.

Осмислюючи те, що відбулося, Накамура вирішив: в підземному переході на Хрещатику зіткнулися, не багато не мало, дві цивілізації - українська і японська. Фігурально висловлюючись, нащадки козаків побили нащадка самураїв. Яким же чином, роздумував Іваї, віддалені на 12 тисяч кілометрів одна від одної нації виявилися такими близькими в головному: принципах виживання в умовах ворожого оточення. Щоправда в Україні оточення завжди було незрівнянно агресивнішим. Тому, напевно, і питома вага козаків - професійних воїнів на цих землях була набагато вищою, ніж самураїв в Японії.

Прочитавши чимало відповідної літератури, Накамура зрозумів, що багато хто з українців, включно зі співробітниками автосалонів їхньої фірми, правдивої історії України зовсім не знають, хоча тут народилися і прожили все життя. «Що ж це за школа така в цій державі, яка не займається цілеспрямованим національним вихованням своїх громадян?» - думав японець, переживаючи прикрий інцидент, який трапився з ним у «Трубі». - Наскільки несподівано для мене українці виявилися близькими нам, японцям. Як добре ці дві нації могли б доповнювати одна одну. Українці з їхнім генетичним прагненням до творчості і японці - з геніальними можливостями реалізувати, впроваджувати в життя будь-які раціональні ідеї. От