В погоні за іхтіозаврами - Ігор Михайлович Забєлін
Однак для полінезійців копра має безумовне економічне значення, хоча скупники копри жорстоко обдурюють їх. Раз чи двічі на рік скупники відвідують коралові острівці й забирають копру, приготовлену до їх приїзду. На спеціальних заводах із копри одержують кокосову олію.
Прийнявши сигнал біди з “Діани”, ми, звичайно, не стали моралізувати з приводу взаємовідносин між купцями й тубільцями: в океані гинули люди, і треба було негайно вирушати їм на допомогу. “Чайка” розвинула граничну швидкість, і атол Тікахау незабаром зник з очей. Десь опівдні в сильний морський бінокль ми побачили спочатку щогли, а потім і кістяк невеликої шхуни, значно меншої за нашу “Чайку”. Мабуть, “Діана” наскочила на риф, хоча на навігаційну карту цього району підводні рифи нанесені не були.
За один кабельтов від “Діани” “Чайка” лягла в дрейф і поступово зблизилася з пошкодженою шхуною. Ми гадали, що потерпілі негайно завезуть до нас на шхуну буксирний трос, але темношкірі матроси тільки енергійно розмахували руками, щось намагаючись нам пояснити, а шлюпки не висилали. Нарешті, капітан “Діани” англійською мовою прокричав у рупор, що веслових суден на шхуні немає.
Ми були трохи здивовані цим, однак зараз же спустили свою шлюпку й за якісь три хвилини зійшли по трапу на “Діану”. Нас зустрів капітан і власник шхуни — рудуватий англієць Джонсон, який кинувся тиснути нам руки й дякувати за згоду подати йому допомогу. Джонсон був явно наляканий і розгублений. Як не дивно, але й звичні до всього матроси-таїтяни теж мали такий вигляд, ніби щойно пережили смертельну небезпеку. Навряд щоб їх так налякав риф, на який вони наскочили.
Далеко не відразу ми збагнули, що саме сталося з “Діаною”. Капітан Джонсон почав із скарг на долю, він казав нам, що геть розорений, що “Діані” більше не плавати, що вона придатна тільки на дрова й що сам він, капітан Джонсон, жалкує, що не загинув під час цього жахливого випадку. Нарешті, з його плутаної розповіді ми зрозуміли, що “Діана” плисти не може й не затонула тільки тому, що сидить на мілині, вірніше, на рифі. Ми пройшли на корму й переконалися, що капітан говорить чистісіньку правду — кормова частина “Діани” була пробита наскрізь, наче тараном.
Нічого не розуміючи, ми глянули на Джонсона, та бідолаха був такий засмучений, що дошкуляти йому запитаннями ми просто не наважилися.
Я доручив капітанові “Чайки” про все домовитися із сером Джонсоном, а сам наблизився до матросів і почав із ними розмову. Те, що я почув, привело мене в такий стан, що я мимоволі схопився за голову й застогнав.
— Де воно? Де? — закричав я й кинувся до Джонсона, вимагаючи, щоб він негайно сказав мені, куди вони поділи тіло тварини.
Джонсон виразно показав пальцем за борт, і я знову схопився за голову.
— Що ви накоїли! Як ви могли! — крикнув я зовсім розгубленому Джонсону й кинувся в шлюпку. За кілька хвилин я видерся на борт “Чайки”, а через чверть години ми з Румянцевим у легких водолазних костюмах—аквалангах уже занурилися в океан під кормою “Діани”.
А втім, якщо я розповідатиму так плутано, ви, мабуть, не зрозумієте мене. Тому спробую спочатку описати обставини загибелі “Діани” так, як сам їх уявляю.
Капітан Джонсон вів “Діану” тим шляхом, яким проходив уже не раз, і завжди щасливо. Може, він тоді трохи відхилився від визначеного курсу, а може, за рік змінилася конфігурація дна (і таке буває), але раптом почувся відчайдушний крик матроса, який випадково опинився на носі, і Джонсон побачив, що вода попереду зелена, як це, звичайно, буває на мілких місцях. “Риф!” промайнуло в нього в думці, а за кілька секунд сильний удар струсонув корпус “Діани”, і всі виразно почули, як захрустів під днищем шхуни розчавлений поліпняк. На щастя, швидкість “Діани” була невелика, і днище шхуни не проломилося від удару. Матроси-таїтяни, — прекрасні плавці, як і всі полінезійці, — негайно кинулися за борт і встановили, що форштевень шхуни врізався в риф, а корма зависла над океанічною безоднею
Так перша фатальна випадковість поставила “Діану” в скрутне становище, проте дуже великої небезпеки в цьому не було; капітанові Джонсону, бувалому морякові, доводилось і раніше сідати на рифи й благополучно сходити з них. Він знав, що неминуча загибель чекає того, хто наскочить на риф із навітряного боку атола; океанський прибій, напевно, розіб’є судно. Та Джонсону щастило в минулому, пощастило й тепер: на схід від того місця, де він наскочив на риф, тягнулась гірлянда низьких острівців, об які дробились океанські вали; а тут невисокі хвилі лише трохи піднімали й опускали “Діану”.
Переконавшись, що задній хід не допоможе знятися з рифу, капітан послав одного з матросів на марс, і той згори помітив, що поблизу знаходиться ще один риф. Це цілком влаштовувало Джонсона. Він наказав спустити шлюпку й завезти нею якір із тросом на риф, щоб потім за допомогою лебідки стягнути шхуну на глибоку воду. Шлюпка благополучно досягла другого рифа, матроси скинули якір і, переконавшись, що він міцно застряв у розколинах, попливли назад.
Саме тоді й сталося те, чого ніяк не можна було передбачити.
Приблизно за два кабельтових від шлюпки на поверхню виринула якась морська тварина темного кольору з високим спинним плавцем і з величезною швидкістю помчала прямо до шлюпки. Таїтяни налягли на весла, поспішаючи звільнити дорогу тварині, але майже відразу зрозуміли, що невідомий звір нападає на них. Уже самі розміри тварини говорили про те, що від удару шлюпку неминуче розтрощить. Не звертаючи уваги на крики із шхуни, таїтяни кинули весла. У наступну мить від шлюпки лишилися самі тріски, а чудовисько з розгону промчало
