В погоні за іхтіозаврами - Ігор Михайлович Забєлін
Після цього я надовго перестав цікавитись іхтіозаврами, і мені часом навіть здавалося, що мав рацію не я, а старший механік, який вважав чудовисько звичайною касаткою. Видовжена дзьобоподібна морда, вертикально поставлений хвіст, темне забарвлення всього тіла, — усе це, кінець кінцем, могло просто привидітися.
Про шукання живих іхтіозаврів мені в ті роки годі було й думати: жодний палеонтологічний чи зоологічний музей світу, жодне, навіть найкраще, книгосховище нічого не могли підказати. Я знову зайнявся фізико—географічними дослідженнями Чукотки й Камчатки, проте десь у глибині душі плекав надію повернутися колись до проблеми, що так мене захопила. У далеких плаваннях по Тихому океану я годинами простоював на палубі коло фальшборту, вдивляючись у зеленаву морську глибінь і марно сподіваючись, що мені ще раз пощастить побачити фантастичне страховисько, яке так нагадує іхтіозавра… І скільки разів заходилося в мене серце, коли десь поблизу вистрибував із води дельфін чи мелькав невиразний силует касатки!
Однак неповторне не повторювалося.
І коли в душі моїй майже стерлася гострота пережитого, коли трохи затьмарились образи минулого, я розповів про дивовижну подію своєму близькому другові й учителю, біологу й океанологу Триполіну. У мене була до нього справа, і, коли я приїхав на його дачу, ми спочатку працювали, а потім пішли подихати свіжим повітрям.
Минувши дачне селище, ми заглибилися в тихий осінній ліс. Шелестіло під ногами листя, шарудів дрібний дощ у вітах берез та осик. Не пам’ятаю вже чому, але мова зайшла про море, про його нерозкриті таємниці. І я розповів Триполіну все, що бачив і пам’ятав, не утаївши й думки старшого механіка. Я майже не сумнівався, що досвідчений біолог поставиться до моєї розповіді більш ніж скептично, і вже приготувався вислухати якесь ущипливе зауваження на мою адресу, але старий учений мовчав, і в темних очах його не спалахували лукаві іскорки — вірні провісники близької атаки.
Триполін зупинився й зняв капелюха. Осіння тиша, світла й трохи сумна, обступила нас; легкий шурхіт дощу майже не порушував її. Дрібні дощові краплини бісером осідали на сивому волоссі Триполіна. Сірий рябчик, випурхнувши з кущів, пролетів зовсім близько від нас і сів на високу березу.
— Скажіть, Багров, — Триполін часто називав мене на прізвище, — чи багато взнали б ми про життя лісу, коли б поїхали вивчати його мешканців на тракторі, волокли б за собою сіті, розмахували сачками й усякими ловильними апаратами — з брязкотом і гуркотом?..
На це запитання можна було не відповідати, і я тільки знизав плечима.
— А тимчасом життя морів та океанів ми вивчаємо так, — вів далі Триполін, — що це дуже нагадує трактор у лісі. І справді, вирушає в море отака собі сталева махина, стугонять мотори, вирує гвинт за кормою, шпурляють із неї у воду металеві дночерпалки, трали, сіті… Які вже тут спостереження за життям тварин! Адже перший-ліпший розумний морський звір волітиме забратись якнайдалі, не дасть упіймати себе таким примітивним способом. Нема навіть сумніву, що в наші ловильні апарати потрапило в десятки разів менше морських мешканців, — особливо глибоководних, таких, що вільно там плавають, — аніж існує їх у природі. Над таємницями піднято лише край завіси. От чому я не здивувався вашій розповіді про іхтіозавра, хоч ви й чекали, що я здивуюсь або почну сміятися з вас. Навряд чи й справді перед вами промайнув іхтіозавр, хоч він, цілком можливо, існує й дотепер. Річ не тільки в тім, що ми надто мало знаємо про життя морів та океанів. Є ще й інша, на мій погляд, істотна причина, яка дає підставу чекати дуже й дуже несподіваних відкриттів.
Триполін помовчав, надів капелюх, і ми знов поволі побрели лісом.
— Багато письменників, навіть близьких до науки, — говорив далі мій друг, — створювали романи, що в них експедиції потрапляли на острів чи в невідому країну, де якимсь чином збереглися тварини, всілякі звіроящери, які скрізь на землі вимерли сотні мільйонів років тому. Я не проти цих романів. Але скажіть, Багров, чому вимирали тварини минулих геологічних епох?
— Тому що змінювалися природні умови, до яких вони пристосувалися, — не замислюючись, відповів я.
— Цілком вірно. Це головна причина, хоч були й інші. Але з цього напрошується висновок, що стародавні тварини найімовірніше можуть зберегтися там…
— …де умови лишаються незмінними, — закінчив я його думку.
— Або відносно незмінними, — уточнив Триполін. — А тепер порівняйте з цієї точки зору природні умови на суші й в океані…
— Я зрозумів вас. На суші вони значно мінливіші, різноманітніші, і тваринам весь час доводиться пристосовуватися до цих змін, отже, і самим змінюватись.
— Так. Тому вихідців із далекого минулого, які благополучно живуть собі донині, треба шукати не на суші, як це робили автори науково-фантастичних романів, а в океані.
— Проте якщо продовжувати ваші думки, — сказав я, — то в океані можна виділити зону, де природні умови, хоч і не так різко, як на суші, але все ж змінюються слідом за змінами клімату, і зону, де вони практично лишаються незмінними. Я маю на увазі верхній, освітлений сонцем, горизонт моря і його глибинну частину, яка має назву “абісаль”.
— Цілком із вами згоден. До цього, власне, я й вів. Мені здається, що два шляхи мають привести нас до остаточного пізнання морських таємниць. Перший із них — це провадити за морськими мешканцями спостереження так само, як за лісовими тваринами, тобто тихо, притаївшись, не полохаючи їх і не порушуючи їхнього життя; щоб багато побачити, треба самому лишатися невидимим, непомітним — це правило відоме всім зоологам. Другий шлях, як ви самі вже, мабуть, здогадуєтесь, — це проникнення в океанічну безодню, на глибину кількох кілометрів. Відомий американський зоолог Вільям Біб, який спустився в батисфері майже на кілометр, свідчить, що, чим глибше, тим більше ставало морських тварин. Ви ще молоді, Багров, і багато встигнете зробити, якщо присвятите своє життя дослідженню океану. Коли наважитесь на це, займіться
