В погоні за іхтіозаврами - Ігор Михайлович Забєлін

А чудовисько повільно пливло собі далі, описуючи широку дугу. І раптом його не стало. Усе це було б дуже схоже на галюцинацію, якби ще довго не виднівся у воді залишений твариною зеленкуватий слід, що зникав у глибині.

І знову мою свідомість обпекла думка: “Іхтіозавр!”

Проте я не наважувався вимовити це слово вголос і чекав, що скаже досвідчений іхтіолог Румянцев. Але й він мовчав, здивовано знизуючи плечима.

— Що за дивовижна істота! — мовив він нарешті. — Ніколи такої не бачив.

— Мабуть, касатка, — відповів я не без заміру: у глибині душі я сподівався, що Румянцев мене спростує.

І він не забарився це зробити.

— Та що ви! Нічого схожого! — заперечив Румянцев, навіть не підозрюючи, як я зрадів його відповіді. Румянцев почав докладно описувати мені зовнішній вигляд касаток, а я слухав його й тріумфував. Здається, неповторне повторилося!

Шкода тільки, що видиво було майже таким короткочасним, як і вперше. Я скептично глянув на фотоапарат Румянцева й поцікавився, чи є надія, що знімки вийдуть.

— Надія, звичайно, є, — відповів він. — Але ж ви самі бачите, яке освітлення…

Незабаром мало зійти сонце; дрібні зірочки погасли. Роїння палоло не припинялося, дедалі більше ланцюжків спливало на поверхню океану, але ми несподівано втратили інтерес до цього явища, хоча й знали, що найбільша інтенсивність роїння палоло припадає на схід сонця; загадкові мешканці темних розколин починають свою шлюбну карусель у примарному місячному світлі, а закінчують під яскравим промінням сонця.

Мабуть, тому, що на світанку похолоднішало, мене почало морозити. Я взявся за весла й мовчки повернув у бік лагуни. Коли на сході, віщуючи близький день, з’явилася попеляста смуга, до нас долинула весела пісня. Це поверталися з багатим виловом полінезійці.

Сонце зійшло над обрієм враз, наче хтось виштовхнув його з океану. І коли проміння його впало на зелені, вологі від щедрої роси крони кокосових пальм, а білий кораловий пісок на березі знову сліпуче заблищав, наша шлюпка досягла входу в лагуну. Я востаннє оглянувся на океан: від величезної кількості ікри й молочка він став опаловим.

Слідом за пірогами полінезійців шлюпка наша увійшла в лагуну й пришвартувалася до борту “Чайки”.

Ні цілком законне бажання відпочити після втомної, безсонної ночі, ні запрошення на свято в село (а нас повідомили, що організатори торжества вже розлили в черепашки тридакни пальмове вино), — ніщо не змогло зупинити нас із Румянцевим. Не домовляючись і не відповідаючи на запитання здивованих учасників експедиції, ми кинулись у фотолабораторію й зачинились там.

Надії наші не справдилися. Вірніше, те, що могло вийти на фотографії, — вийшло: це були хистке, у світлих фосфоричних смугах, море й чорна спина невідомого чудовиська з гострим плавцем.

Румянцев засмутився не менше, ніж я.

— Ні, це, безперечно, не касатка, — доводив він мені. — Та хіба на такому знімку розбереш, хто це?

А я думав, що це іхтіозавр, хоч так і не наважився поділитися своїми міркуваннями з Румянцевим.

І в мене було таке передчуття, що незабаром я знову зустрінуся з таємничим мешканцем океану. Чому воно раптом виникло, пояснити не можу, але передчуття збулося. Правда, не так, як малювала мені фантазія, бо побачити іхтіозавра на власні очі не пощастило.

І тоді я вперше й востаннє в житті позаздрив людям, корабель яких було розбито і які мало не загинули в океані.

Чи не доводилося вам чувати про дивну й страшну хворобу — амок? Цей невиліковний приступ шаленого сказу, несвідома жадоба вбивства уражає жителів Малайського архіпелагу, але, на щастя, досить рідко. Людина, хвора на амок, вихоплює з-за пояса довгий ніж і, втрачаючи всякий контроль над собою, мчить вулицею села чи міста, вбиває й калічить усіх зустрічних — чоловіків, жінок, старих і дітей. Урятуватися від нещасного хворого можна, тільки вбивши його.

Вас може зацікавити, чому я, розповідаючи про зустрічі з таємничим чудовиськом, подібним до іхтіозавра, згадав про цю рідкісну й маловідому в нас хворобу.

Згадав я про неї, звичайно, не випадково. Справа в тому, що й у мешканців океанів бувають приступи, схожі своїм зовнішнім виявом на амок. Але що це: хвороба чи нез’ясовний вибух люті, — науці, як і багато чого іншого з життя океану, поки що невідомо.

Цілком точно встановлено, що такі незрозумілі приступи бувають у меч-риби. Ця велика, нерідко до п’яти метрів завдовжки, риба, озброєна довгим, гострим і надзвичайно міцним “мечем”, раптом починає поводитись якось дивно: перестає полювати і, розвиваючи швидкість до дев’яноста кілометрів на годину (це швидкість торпедного катера!), мчить по поверхні океану. Подібно до людини, враженої амоком, меч-риба нападає на все, що зустрічається на її шляху — хай це буде акула, кит, шлюпка, рибальський баркас чи навіть корабель, з яким їй в-очевидячки не справитися. Зустрівши беззахисного кита, ця риба з розгону встромляє у велетенську тушу свій меч і часом пливе далі, а іноді, хоч сама вона й не їсть китового м’яса, осатаніло орудує мечем, аж доки жертва спливе кров’ю й здохне. Хижак без великих зусиль пробиває дно дерев’яної шлюпки чи навіть відразу обидва борти навиліт і при цьому калічить рибалок. Без вагання кидається меч-риба також на кораблі, причому нерідко так глибоко вганяє меч у корпус корабля, що потім не може його витягнути й обламує. Якось меч-риба напала на англійське китобійне судно. Коли воно повернулось на батьківщину й стало в док на ремонт, виявилося, що меч-риба завдала удару такої сили, що пробила двосантиметрову мідну обшивку, семи сантиметрову дошку під нею, дубову балку в тридцять сантиметрів завтовшки й днище діжки з ворванню!

Незабаром ми переконалися, що приступи нез’ясовної, подібної до амоку, люті властиві не тільки меч—рибі.

Ми вже збиралися залишити гостинний атол Тікахау, коли зовсім несподівано радист “Чайки” прийняв сигнал біди із шхуни “Діана”, яка поверталась на Таїті з вантажем копри. Ця підсушена на