Срібний трон - Клайв Стейплз Льюїс
– Перепрошую, а як ім’я нинішнього короля?
– Ох-ох-ох… – зітхнув пугач. – Король у нас той, що й раніше, – Каспіан Десятий.
І тут Джил побачила, як Бяклі наче на стіну наштовхнувся, та й обличчям зблід, мов та стіна. Джил навіть перелякалася: а чи не зле йому стало, бо такого Бяклі вона ще не бачила. Та не встигла вона вирішити, як його запитати, аби не образити, як вони вже постали перед очі гнома, а той щойно взяв до рук поводдя, збираючись додому, до замку. Натовп проводу теж порідшав. Придворні вирушали в тому ж напрямку по двоє, по троє чи невеличкими купками, так само як люди, що повертаються додому після спортивних змагань чи кінних перегонів.
– Пугу-пугу, кхе-кхе… Пане наміснику! – Пугач схилився над гномом і щось пробелькотів, майже встромивши свій дзьоб тому у вухо.
– Хто? Що? Де? – стрепенувся гном.
– Я от що мислю: це чужинці. Я в тому певен, – нарешті відхекавшись, повідомив пугач, – або… напівпевен!
– Якщо то не мисливці, то ти – не ти, а півень?! – не второпав гном. – Але ж я бачу перед собою лише двох людських дітлахів. До речі, що їм треба?
– Мене звуть Джил, – поквапилася відповісти Джил, якій вже кортіло якнайшвидше перейти до суті справи.
– Мала каже, начебто її звуть Джил! – гучно виголосив пугач.
– Скаржиться, що її хтось мало зо світу не зжив? – здивувався гном.
– Та не зжив, а то малу звати Джил!
– Удружив та мало не з’їв? І хто ж це міг бути?
– Це маленька дівчинка, а звуть її Джил!
– Це я й без вас бачу! Ви тут не белькотіть собі під дзьоб, а скажіть-но прямо: кого з’їли?
– Ніхто нікого не з’їв! – уже не пропугукав, а прокрякав пугач.
– Не з’їв хто кого?
– Ні-хто ні-ко-го!
– Гаразд-гаразд! Тільки не треба мені крякати, мов той крук! Я хоч і недочуваю, та не настільки! То ж ви всім гуртом прийшли до мене, аби повідомити, що ніхто нікого не з’їв? Для мене то не новина! От якби навпаки…
– От біда так біда, – подивившись на все це, похитав головою Юстас. – Скажіть йому просто: Юстас. Без тощо. Саме так!
Пугач сперечатися не став і повторив усе слово в слово:
– От біда так біда: він просто Юстас без тощо – саме так!
– З нього як з гуски вода, бо він той ще гусак? Авжеж біда – та й годі!
– Та не той ще гусак, а Юстас! Це оцей юнак!
– Не той гусак, а саме цей гусак?! От що я скажу вам, шановний пане пугачу Сизокриле: якщо у вас зрання голова обертом, то не треба морочити її іншим. Пригадую, у ті давні дні, коли я був не те щоб маленьким, але ще юним гномом, жили в цих краях і звірі, і птахи, що як мовлять було – то аж заслухаєшся. Ото, скажу вам, справді були звірі й птахи, що розмовляли, а не мимрили, пугукали та плуталися у словах так, щоб в усіх голова йшла обертом. У ті часи це вважалося неприпустимим. Ви чуєте мене – неприпустимим! Утім… Урнусе, будьте ласкаві, наш ріжок…
Маленький фавн, що до цієї хвилини мовчки стояв поряд із візком, одразу простягнув гномові срібний ріжок, як виявилося, слуховий. Він був зроблений на зразок старовинного музичного інструмента, який звався «серпент», тобто «змій». І справді, коли його вдягали, він обвивався навколо шиї, нагадуючи змія. Поки гном порався зі складним інструментом, пугач (діти тепер знали, що його звуть Сизокрил) зненацька пошепки звернувся до них:
– Послух-ух-ухайте пуг-пугача, діти! Про зниклого принца ані гу-гу! Чого? Того! Потім-потім! Повірте пугачу: сонце сідає, і в голові в мене розвиднілося, як ніколи.
– Так чи не так? – нарешті обізвався гном, приборкуючи неслухняну «слухавку». – Що ж, пане пугачу, якщо ви маєте щось доповісти – доповідайте! Зробіть глибокий вдих і починайте, тільки не стрекочіть, мов та сорока!
Пугач так і зробив і за допомогою дітей, перекриваючи гномове старече кхекання та бухикання, спромігся викласти головне: чужинці опинилися в Нарнії не з власної волі, а волею Аслана. Тому їх занесло саме туди, куди й треба, – до королівського двору. Почувши це, гном аж в обличчі змінився:
– Прислав сюди сам Лев?! – не стримався він. – То ви звідти, з-поза меж нашого світу? Тобто з позамежного світу?
– Саме так, пане регенте! – гукнув Юстас у самісіньку «слухавку».
– То ви – син Адама й донька Єви? – уточнив гном.
В Експериментальній школі, де навчалися діти, ніхто й краєм вуха не чув ані про Адама, ані про Єву, тому ані підтвердити, ані спростувати припущення щодо свого родоводу вони не змогли, та гном, здається, нічого й не помітив.
– Що ж, любі мої, – мовив він, схиливши голову та беручи дітей за руки, – у цьому разі ви тут – бажані гості. Ех, знав би про вас наш добрий король, а мій повелитель – от зрадів би! Але – от шкода! – не більш як годину тому він наказав підняти вітрила й вирушив у дальню путь до Семи Островів. Ця зустріч хоча б на мить повернула б йому його юність – так, хоча б на мить… Та що поробиш? А тепер прошу вас до столу – розділити зі мною вечерю. А всі ваші розповіді, як би вам не кортіло, залиште до завтра, коли зберуться усі наші радники. Пане Сизокриле, якщо ваша ласка, подбайте, аби гостей влаштували у найкращих покоях та принесли їм гідний гостей одяг. І ще… скажу вам на вухо, Сизокриле…
Тут гном нахилився до пугача, аби шепнути тому щось не призначене для сторонніх вух, але, як то часто-густо буває з тими, хто сам приглухуватий, гучність свого голосу він не розрахував, і діти, навіть не напружуючись, почули:
– Подивіться, аби вони добре вмилися…
Затим він торкнув повіддя, і віслючок, що вже й занудьгував, потроху потрьохав у напрямку замку ходою, що нагадувала щось середнє між поважною ступóю та гусячим кроком (віслюк був животиною добряче вгодованою), тому всі інші – і фавн, і пугач, і діти – встигали за ним хіба що не перевальцем. Сонце сідало. У повітрі повіяло прохолодою.
Ось таким чином вони й перетнули зелену луку, а потім пройшли крізь яблуневий сад і опинилися біля північної брами Кейр-Паравеля з розчахнутими ворітницями. За ворітьми виднілося поросле муравою подвір’я, на яке вже кидали відблиски вікна
