У вогні - Сьюзен Коллінз

— З дванадцятої до першої — це зона блискавки.

І він маленькими літерами нашкрябав «блискавка» у відповідному клині, потім за годинниковою стрілкою в кожній наступній секції написав: «кров», «туман», «мавпи».

— А з десятої до одинадцятої — хвиля, — підказала я.

Він додав і хвилю. В цей момент до нас приєдналися Фіней і Джоанна, озброєні до зубів тризубцями, сокирами й ножами.

— В інших секторах було щось незвичайне? — спитала я у Джоанни і Біпера — раптом вони бачили що-небудь, чого ми не відзначили на мапі. Але вони бачили тільки багато крові.

— Думаю, продюсери ще щось для нас притримали.

— Я відмічу пастки продюсерів, які, ми вже знаємо, виходять за межі джунглів, — промовив Піта, креслячи діагональні лінії, які захоплювали узбережжя, в секторах туману і хвилі. Він сів на землю. — Що ж, зранку ми й цього не знали.

Всі ми закивали, і тут я звернула на дещо увагу. Навколо панувала тиша. Наша канарка припинила співати.

Не зволікаючи, я вихопила стрілу й зарядила лук, розвернулась — і побачила блискучого від води Глянця, біля якого сповзала на землю Вариста з розтятим від вуха до вуха горлом. Наконечник стріли встромився йому в праву скроню, а поки я перезаряджала лук, Джоанна поцілила лезом сокири в груди Кашеміри. Фіней відбив спис Брута, що його той жбурнув у Піту, і висмикнув зі свого стегна ніж — його підрізала Енобарія. Якби не Ріг достатку, за яким можна було сховатись, обоє трибутів з Округу 2 уже б загинули. Я погналася за ними. Бум! Бум! Бум! Гарматні постріли підтвердили, що Варисті вже не зарадити, але прикінчувати Глянця чи Кашеміру теж немає необхідності. Ми з союзниками оминули Ріг, переслідуючи Брута й Енобарію, які бігли піщаною доріжкою в напрямку джунглів.

Несподівано під ногами різко сіпнулася земля, і я впала на пісок. Піщане кільце, на якому стояв Ріг достатку, почало швидко-швидко обертатися навколо своєї осі, джунглі довкруж перетворилися на невиразну пляму. Я відчувала відцентрову силу, яка тягла мене до води, і силкувалася закопатись у пісок, знайти хоч якусь точку опори на нестійкій землі. У голові паморочилося, пісок летів у очі, тож довелося заплющити повіки. Не могла нічого вдіяти — тільки міцно триматися, поки земля так само нагло не стала як стій.

Кашляючи і відчуваючи нудоту, я повільно сіла і роззирнулася — мої компаньйони були в тому самому стані. Фіней, Джоанна й Піта, як і я, втрималися. Три трупи злетіли в морську воду.

Весь цей хаос, відтоді як Вариста припинила співати і до цієї миті, забрав хвилину, може, дві. Ми сиділи на піску, важко дихаючи й відпльовуючи пісок.

— А де Вольт? — спитала Джоанна. Ми скочили на ноги. На нетвердих ногах зробили довкруж Рогу достатку коло і впевнилися: він зник. Нарешті Фіней його вгледів — у воді, кроків за двадцять від нас, — Біпер ледве тримався на плаву. Фіней поплив його витягати.

Саме тієї миті я згадала про дріт, такий важливий для Біпера. Я закрутила головою. Де ж він подівся? Де? А тоді я побачила: його і досі стискала в руках Вариста, яку водою віднесло вже далеченько. Мені аж стало млосно, коли я подумала про те, що маю зробити.

— Прикрийте мене, — швидко сказала я товаришам, відкинула геть свою зброю і помчала піщаною стежкою, яка була найближче до тіла Варисти. Не гальмуючи, я пірнула у воду й попливла. Краєм ока я бачила вертоліт, який уже з’явився в небі: механічна лапа опускалася, щоб забрати тіло. Але я не зупинялась. Я пливла щодуху і врешті-решт наскочила на тіло Варисти. Я випірнула, засапана, стараючись не наковтатися закривавленої води, яка розтікалася навколо відкритої рани на шиї Варисти. Вона плавала на спині, підтримувана поясом, витріщаючись на немилосердне сонце. Борсаючись у воді, я видерла котушку дроту з пальців Варисти, бо затиснула вона її намертво. Я не можу нічого вдіяти — тільки стулити повіки бідолашної Варисти, пошепки попрощатися і попливти геть. Коли я дісталася берега, жбурнула дріт на пісок і вилізла з води, тіло Варисти вже зникло. Але я й досі відчувала присмак її крові, змішаної з морською сіллю.

Я повернулася до Рогу достатку. Фіней дотягнув Біпера до берега живим і майже неушкодженим, той тільки трохи наковтався води і тепер сидів її випльовував. Біпер, на щастя, не загубив своїх окулярів, тож тепер бодай бачив. Я поклала дріт йому на коліна. Котушка виблискувала, крові більше не було. Біпер розмотав трошки дроту і пропустив крізь пальці. Я вперше роздивилася той дріт — такого я ще зроду не бачила. Він був блідо-золотої барви і такий тоненький, як золота волосинка. Цікаво, який він завдовжки? Щоб заповнити таку велику котушку, довжина має бути чималою. Але я ні про що не питала, бо знала, що в цю мить Біпер думає про Варисту.

Я подивилася на спокійні обличчя своїх союзників. Тепер усі: Фіней, Джоанна, Біпер, — втратили своїх партнерів по округу. Я підійшла до Піти і міцно його обійняла, і якийсь час ніхто з нас не зронив ані слова.

— Забираймося з цього клятого острова, — нарешті сказала Джоанна.

Єдине, що нас тут тримало, це зброя, але її змило у воду, залишилося тільки те, що ми мали при собі. На щастя, ліани тут міцні, тому втулка й тюбик із ліками, загорнуті в парашут, і досі висіли в мене на поясі. Фіней зняв майку й перев’язав на стегні рану, якої завдала йому Енобарія. На щастя, поріз був неглибокий. Біпер сказав, що зможе йти сам, якщо ми рухатимемося помаленьку, тож я допомогла йому підвестись. Ми вирішили повернутися на узбережжя до сектора дванадцятої години. Кілька годин спокою — і жодної отрути. Але Піта, Джоанна й Фіней рушили у трьох різних напрямках.

— Дванадцята година, правильно? — промовив Піта. — Хвіст Рогу достатку вказував на дванадцяту.

— До того, як нас покрутили, — заперечив Фіней. — Я запам’ятав, де було сонце.

— Сонце тільки може підказати, що зараз близько четвертої, Фінею, — втулила я.

— Катніс має на увазі, що знати час не означає знати, де четверта година на годиннику. З сонця можна тільки зробити висновок про сторони світу. Не слід забувати, що зовнішнє коло джунглів продюсери теж могли покрутити, — промовив Біпер.

Ні, так