У вогні - Сьюзен Коллінз

«Ні», — подумала я. Але кивнула.

— Дякую. Я ціную це.

— Сподіваюсь.

Вона подивилась на мене з такою огидою, ніби я — тягар усього її життя. Цікаво, отак воно — мати старшу сестру, яка тебе ненавидить?

— Цок-цок, — почула я в себе за спиною.

Я озирнулася — Вариста повзала по колу. Її очі витріщалися на джунглі.

— О Боже, знову вона за своє! Добре, піду посплю, а ви з Клепкою чергуйте, — промовила Джоанна.

Вона підвелась і попрямувала до Фінея, щоб умоститися поряд із ним.

— Цок-цок, — прошепотіла Вариста.

Я привела її туди, де ми сиділи, вклала на пісок і, щоб розрадити, заходилася гладити по руці. Неспокійно здригаючись, вона почала засинати, але й досі час від часу шепотіла: «Цок-цок, цок-цок».

— Цок-цок, — м’яко погодилась я. — Час поспати. Цок-цок. Засинайте.

Сонце піднімалось, доки не застигло просто над нами. «Мабуть, полудень», — неуважливо подумала я. Мені було байдуже. На тому боці моря, праворуч від мене, вдарила велетенська блискавка, долинув хрускіт поціленого дерева, і знову почалась електрична свистопляска. В тому самому місці, де й минулої ночі. Напевно, хтось забрів на ту ділянку і спровокував атаку. Я трохи посиділа, спостерігаючи за громовицею, заспокоюючи Варисту, сама заколисана мирним плескотом води. Я міркувала про минулу ніч, про те, як блискавки спалахнули після ударів дзвону. Дванадцятьох ударів.

— Цок-цок, — знову пробурмотіла Вариста, на мить виринувши із забуття і знову занурившись у нього.

Дванадцять ударів минулої ночі. Полуніч. Потім блискавка. Зараз сонце просто над головою. Полудень. І знову буря.

Я повільно підвелася й оглянула арену. Блискавка спалахнула там, де вчора падав кривавий дощ, під який потрапили Джоанна, Біпер і Вариста. Ми, либонь, були в третій секції, де стояв отруйний туман, просто поряд із секцією з блискавками. Тільки-но туман розсіявся, в четвертій секції почали збиратися мавпи. Цок-цок. Я обернула голову в інший бік. Кілька годин тому, близько десятої, з другої секції ліворуч од тієї, де зараз миготять блискавки, прийшла велика хвиля. Опівдні. Опівночі. Опівдні.

— Цок-цок, — промовила Вариста уві сні.

Блискавки вщухли, праворуч од того місця упав кривавий дощ, і слова Варисти раптово набули сенсу.

— Ах, — видихнула я. — Цок-цок.

Я пробігла очима по колу арени і зрозуміла, що Вариста має рацію.

— Цок-цок. Це ж годинник.

Розділ 5

Годинник. Я майже навіч бачила стрілки, що цокають на дванадцятьох секторах арени-циферблата. Щогодини починається новий жах, нова зброя продюсерів вистрілює, а попередній жах закінчується. Блискавка, кривавий дощ, туман, мавпи — це трапилося за перші чотири години на арені. О десятій — хвиля. Я не знаю, що коїлося інші сім годин, але тепер я знаю, що Вариста права.

Зараз падає кривавий дощ, а ми на пляжі нижче сектора з мавпами, як на мене, занадто близько до туману. Цікаво, різноманітні небезпеки чатують на нас лише в межах джунглів? Не обов’язково. Хвиля, наприклад, вийшла за їхні межі. А що як туман вийде зі свого сектора, або мавпи повернуться...

— Підйом, — розштовхала я Піту, Фінея та Джоанну. — Вставайте — час забиратися геть.

Однак часу було доволі, тож я пояснила всім годинникову теорію. Що мала на увазі Вариста своїм «цок-цок»: у кожній секції рухи невидимих стрілок запускають смертоносну зброю.

Думаю, мені вдалося переконати всіх, хто був при здоровому глузді, окрім Джоанни, яка просто не хотіла сприймати жодні мої пропозиції. Але згодом навіть вона погодилася, що ліпше перестрахуватися, ніж потім шкодувати.

Поки інші збирали наше скромне майно й одягали на Біпера комбінезон, я збудила Варисту. Вона прокинулася з панічним «цок-цок» на вустах.

— Так, Варисто, цок-цок, це циферблат годинника. Арена — це годинник. Ви мали рацію, — промовила я. — Мали рацію.

На її обличчі читалося полегшення — мабуть, тому, що хтось нарешті втямив те, що вона знала, можливо, ще з перших ударів дзвона.

— Полуніч.

— Так, це розпочинається опівночі, — підтвердила я.

В голові почали спливати образи. Годинник. Ні, це не просто годинник, це кишеньковий годинник, який лежить на долоні Плутарха Гевенсбі. «Все починається о дванадцятій», — сказав мені тоді Плутарх. А потім на мить засвітилась моя переспівниця і зникла. Невже Плутарх давав мені підказку щодо арени? Але з якого дива? Тоді з мене був такий самий трибут на Іграх, як і з нього. Можливо, він подумав, що це допоможе мені як менторові. А може, він уже тоді все знав.

Вариста кивнула на кривавий дощ.

— Пів на другу, — промовила вона.

— Саме так. Пів на другу. А о другій отам ляже жахливий туман, — сказала я, вказуючи на джунглі. — Тож нам час рухатися кудись у безпечне місце.

Вона всміхнулась і покірно підвелася.

— Хочете пити? — я простягла їй плетену миску, і Вариста випила майже половину.

Фіней дав їй останній шматок хліба, і вона миттю його згризла. Тепер, коли вона нарешті донесла до нас важливе повідомлення, до неї повернулась тяма.

Я перевірила зброю. Зав’язала втулку і тюбик із маззю в парашут і ліаною прикріпила до пояса.

Біпер і досі не усвідомлював, що коїться навколо, та коли Піта спробував його підняти, почав пручатися.

— Де? — промовив він.

— З нею все гаразд, — сказав йому Піта, — Вариста в нормі. Вона також тут.

Але Біпер не заспокоювався.

— Де? — наполягав він.

— О! Я знаю, чого він хоче, — нетерпляче промовила Джоанна.

Вона пройшлась по пляжу і підібрала котушку, яку ми відв’язали від Біперового пояса, коли його купали. Котушка також була вимащена товстим шаром засохлої крові.

— Оце барахло. Якийсь дріт чи щось таке. Саме через дріт він отримав поранення. Біг до Рогу достатку по цю штукенцію. Не знаю, яку зброю він збирався з цього зробити. Може, хотів відтинати по шматку й використовувати як удавку? Але ви можете уявити Біпера, який когось душить?

— На своїх Іграх він переміг завдяки дроту. Встановлюючи електричні пастки, — пояснив Піта. — Для нього це найкраща зброя, ліпшої і не уявити.

Дуже дивно, що Джоанна сама до цього не дотумкала. Неправдоподібно. Навіть підозріло.

— Ти б мала сама здогадатися, — відкрито сказала я. — Це ж ти дала йому прізвисько Вольт.

Очі Джоанни