У вогні - Сьюзен Коллінз
Я здогадалася, що все минулося, коли відчула на собі Пітину руку, відчула, що мене підняли й винесли з джунглів. Але я так і не розплющила очей, не забрала долонь із вух і не розслабила жодного м’яза. Піта всадовив мене собі коліна, муркотів щось заспокійливе й ніжно колисав. Минуло чимало часу, перш ніж крижане заціпеніння почало трохи мене відпускати. Коли я нарешті розслабилась, то всім тілом затремтіла.
— Катніс, усе гаразд, — прошепотів Піта.
— Ти не чув, — відповіла я.
— Я чув голос Прим. На самому початку. Але то була не вона, — промовив він. — То був сойкотун.
— То була вона. Десь. Сойкотун тільки скопіював її голос, — відповіла я.
— Ні, продюсери хочуть, щоб ти так думала. Точно як минулого року я думав, що в мутанта були очі Глорії, пам’ятаєш? Але то були не її очі. І сьогодні то був не голос Прим. А якщо і її, то його, либонь, узяли з інтерв’ю абощо й обробили. Щоб він звучав, як їм треба, — наполягав Піта.
— Ні, її катували, — відповіла я. — Напевне, вона вже мертва.
— Катніс, Прим жива. Як її могли вбити? Нас залишилося всього восьмеро. А це означає... — почав був Піта.
— Що ще семеро помруть, — сказала я безнадійно.
— Ні, я маю на увазі не арену. Що буває, коли на Іграх залишаються останні вісім трибутів?
Він підняв моє підборіддя і змусив подивитися на нього. Тримати зоровий контакт.
— Що відбувається? Га? З фінальною вісімкою?
Я усвідомлювала, що Піта намагається мені допомогти, тож примусила себе думати.
— З фінальною вісімкою? — перепитала я. — У родини та друзів трибутів беруть інтерв’ю.
— Правильно, — підтвердив Піта. — Беруть інтерв’ю в родини та друзів. А як його зможуть узяти, якщо всі будуть мертві?
— Не зможуть? — невпевнено мовила я.
— Ні, не зможуть. Ось тобі свідчення, що Прим жива. Вона — перша, в кого братимуть інтерв’ю, хіба ні? — запитав він.
Я хотіла вірити Піті. Дуже хотіла. Але... ці голоси...
— Спочатку Прим. Потім твоя мати. Потім твій кузен Гейл. Далі Мадж, — провадив він. — Це був трюк, Катніс. Жахливий трюк. Але від нього постраждати могли лише ми. Це ж ми на Іграх? Ми — мішень. Не вони.
— Ти справді так гадаєш? — запитала я.
— Справді, — відповів Піта.
Я здригнулась, подумавши про Пітину здатність примусити будь-кого повірити в будь-що. Щоб переконатись, я поглянула на Фінея — той уважно дивився на Піту.
— Ти віриш у це, Фінею? — запитала я.
— Схоже на правду. Я не знаю, в що мені вірити, — промовив він. — Біпере, невже це можливо? Отак узяти і скопіювати чийсь голос, а потім?..
— О так. Це навіть не дуже складно, Фінею. У нас діти вивчають цю технологію ще в школі, — сказав Біпер.
— Без сумніву, Піта має рацію. Вся країна обожнює меншу сестру Катніс. Якби її вбили, то підняли би повстання власноруч, — промовила Джоанна категорично. — А ніхто цього не хоче, правда?
Вона відкинула голову і загукала:
— Вся країна у вогні повстання! Такого точно нікому не треба!
В мене від приголомшення одвисла щелепа. Ніхто ніколи не зважувався на таке на Іграх. Безперечно, цього не пустять в ефір, виріжуть, змонтують по-новому. Але я чула те, що вона сказала, і ніколи більше не подумаю про неї, як думала раніше. Вона не отримає винагороди за цю добру справу, проте вона відчайдушна. Чи божевільна. Тим часом Джоанна підняла кілька мушель і рушила до джунглів.
— Я таки збираюся попити, — промовила вона.
Я не втрималась і схопила її руку.
— Не ходи туди. Там птахи...
Я згадала, що сойкотуни, мабуть, уже полетіли, але я й досі не хотіла, щоб хтось туди йшов. Навіть Джоанна.
— Мені не зможуть завдати болю. Я не така, як усі. На світі не зосталося нікого з тих, кого я любила, — промовила Джоанна і нетерпляче вивільнила руку. Коли вона принесла мені мушлю з водою, я мовчки взяла її, лише вдячно кивнувши, бо знала, що жаль у моєму голосі тільки розлютить її.
Поки Джоанна цідила воду та збирала мої стріли, а Фіней їй допомагав, Біпер бавився з дротом. Мені потрібно було привести себе до ладу, але я досі лежала в Пітиних обіймах — зовсім розклеїлася.
— Ким це вони катували Фінея? — запитав він.
— Якоюсь жінкою на ім’я Енні, — відповіла я.
— Напевно, Енні Креста, — припустив Піта.
— Хто-хто? — перепитала я.
— Енні Креста. Дівчина, замість якої зголосилася Магс. Енні перемогла на Іграх років п’ять тому, — пояснив Піта.
Отже, це було наступного літа по смерті мого батька, коли мені довелося годувати родину — тоді все моє життя було підпорядковане боротьбі з голодом.
— Я майже не пам’ятаю тих Ігор, — сказала я. — То був рік землетрусу?
— Ага. Енні збожеволіла, коли її партнеру по округу відтяли голову. Просто втекла і сховалася. Але землетрус проламав дамбу, і більшість арени затопило. Вона виграла, бо вміла плавати ліпше за всіх, — розповів Піта.
— Вона одужала? — запитала я. — Маю на увазі її душевний стан.
— Не знаю. Не пригадую, щоб я бачив її на наступних Іграх. Але цього року під час Жнив вона мала вигляд не зовсім здорової, — сказав Піта.
«То ось кого кохає Фіней, — подумала я. — Не тих знаменитих коханців із Капітолія. А бідолашну божевільну дівчину зі свого округа».
Гучні гарматні постріли привели нас на узбережжя. В зоні, яку ми визначили як зону з шостої до сьомої години, з’явився вертоліт. Металева лапа опускалася разів зо п’ять, виловлюючи шматки роздертого тіла. Неможливо було визначити, хто то. Хай що трапилось о шостій, знати цього я не хочу.
Піта накреслив на листку нову мапу, додавши напис «сойкотуни» у зоні від четвертої до п’ятої години, і просто написав «жах» у зоні, де вертоліт збирав
