Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

— Автомат невідомої конструкції, — відказав один із них.

— Поки що ми не можемо судити про принципи його роботи, — зізнався другий. — Незрозуміло, за рахунок чого він розвивав потужність, як взаємодіють його вузли. Найдивніше те, як сполучено деякі з них. Може скластися враження, що їх з’єднували як завгодно, аби наплутати більше. Але ж він літав, та ще й як! Протягом секунди розвивав швидкість до шести тисяч кілометрів на годину. Тому й довелося діставати його ракетою…

Олександр Миколайович заглянув у розпанаханий бік апарата.

— Обережно! Ви ж чули — конструкція невідома, — застеріг його полковник.

— Кому невідома, а кому, здається, відома, — буркнув учений, роздивляючись деталі.

— Он як? — образився експерт і не стримався, щоб не шпигнути: — Може, це ваше дітище?

Олександр Миколайович не звернув на його слова жодної уваги і промовив, звертаючись до полковника:

— Я бачу деталі й вузли лабораторного робота ЧІС. Дивно тільки: на одній деталі є штамп ЧІС-8, а на другій — ЧІС-9. Схоже на те, що для апарата використані частини обох роботів. Пам’ятаєте, я вам розповідав: саме таких роботів украли з нашої лабораторії.

Полковник підкликав одного з офіцерів міліції і віддав розпорядження:

— Викличте спеціаліста-робототехніка.

Малиновою стрілою злетів один з патрульних вертольотів. Він піднімався вертикально, потім пілот перемкнув двигуни, і машина як оком мигнути стала ледве видною цяткою. Вітер, що дув од річки, ставав дедалі прохолоднішим. Він доносив запахи лугових трав. Співробітники міліції та експерти неголосно перемовлялися, позираючи на Олександра Миколайовича.

Незабаром вертоліт повернувся. З нього вийшли офіцер міліції — він же пілот — і невисокий миршавий чоловік з довгим нервовим носом, кінчик якого то закруглявся, то загострювався, надаючи чоловікові схожість із дятлом. У одній руці чоловік ніс невелику валізу, а другою жестикулював. Він увесь час пояснював щось офіцерові, у котрого, судячи з утомленого обличчя, явно притупилася реакція на свого пасажира, і без переходу переключився на полковника, як тільки той опинився в зоні чутності.

— Наш завод випускає лабораторних роботів ЧІС, — говорив “дятел”, звертаючись тепер уже то до полковника, то до Олександра Миколайовича. — І от до нас приїхали, кажуть — потрібен спеціаліст. Головний конструктор послав мене. Напевно, тому, що я розробляв цю конструкцію. А ви як гадаєте?

— Напевно, тому, — погодився полковник, і тоді “дятел” відрекомендувався:

— Моє прізвище Дятлов.

Олександр Миколайович насилу стримався, щоб не приснути, як у далекі шкільні часи. Видно, всі потребували розрядки. Усмішка з’явилася на обличчях міліціонерів, експертів, людей у цивільному. Полковник не був винятком. Та він швидко оволодів собою і рівним діловим голосом запропонував:

— Стверджують, що в цьому апараті використані деталі роботів ЧІС. Огляньте його, будь ласка, і висловте свою авторитетну думку.

Дятлов миттю перетворився. Його рука перестала жестикулювати, ніс витягнувся, очі примружилися. Він дістав з валізки декілька різних індикаторів, схожих на авторучки, і перевірив ними місця з’єднань. Потім порозкладав на кришці валізки і просто на землі кілька приладів з екранами та шкалами, приєднав до них проводи від індикаторів. Безстрашно встромив обидві руки з ключами в розпанаханий бік апарата, із зусиллям відкрутив стикове кріплення-Його пальці літали по кнопках приладів, мов по клавішах піаніно, а очі встигали стежити і за шкалами, і за екранами, і за виразом облич присутніх.

— Зрозуміло, зрозуміло, а отут незрозуміло, — примовляв він багатозначно. — Знову зрозуміло, зрозуміло, але обурливо. Вражаюче невігластво!

Він навіть побуряковів з обурення. Полковник з цікавістю стежив за ним. Уперше він бачив обуреного дятла, і це було досить кумедне видовище.

— Так, тут справді використані деталі роботів ЧІС-8 та ЧІС-9, — говорив чоловічок, бризкаючи слиною і продовжуючи огляд. — Деякі блоки сполучено безграмотно, по-варварському. Той, хто це робив, нічого не розуміє в електроніці і взагалі в техніці. Наплутано так, що чорт ногу зломить! Орудував якийсь нахаба і йолоп. Апарат не міг працювати!

— Однак він працював, — спокійно заперечив сивий чоловік у сірому костюмі, що стояв трохи віддалік.

— Літав? Чи був керований?

І одне і, природно, друге, — докинув Олександр Миколайович.

— Ну літати може навіть камінь, якщо його кинути, — відмахнувся Дятлов. — Але при цьому не бути керованим.

І все ж, як це не дивно, — останніми словами сивий намагався запобігти спалахові обурення конструктора, — він дуже майстерно уникав переслідування.

— Ви хочете сказати, що він виконував команди? — запитав Дятлов, схиливши голову набік і підозріливо дивлячись на сивого.

— Вочевидь…

— Можемо перевірити, — недовірливо мовив конструктор. — Увімкнемо неушкоджені блоки мозку і запитаємо безпосередньо в них.

— Пам’ять могла вціліти? — полковник Тарнов подався вперед.

— Ну, не все, більшу частину ви пошкодили ракетою. Проте є і вцілілі блоки. Імпульси, записані в них, ми можемо перетворити. Тим паче що механізми мовлення робота неушкоджені. Релаксаційні генератори, наприклад, стоять у протилежному боці.

Полковник оглянувся, піймав схвальний погляд сивого і знову звернувся до конструктора:

— Спробуйте, — Тарнов сподівався на успіх і водночас боявся розчарування.

Дятлов подлубався ще трохи, підключаючи мікрофони до релаксаційних генераторів та фільтрів.

— Зараз, зараз, — примовляв він. — Адже тут широко застосована струменево-акустична техніка і п’єзоелектричні мікрофони.

Кілька разів клацнуло, загуло — і низький приємний голос промовив:

— Слухаю. Готовий до виконання.

— Готовий до виконання? — прошепотів ошелешений конструктор. — Подумати тільки, цей зіпсований ящик готовий до виконання! Чи мені почулося?

— Ні, не почулося, — запевнив його полковник. — І взагалі, зразу видно, що ваш головний конструктор не помилявся, вибираючи для нас спеціаліста. Я скажу йому про це. А зараз дозвольте мені, — він знову оглянувся на сивого, — дещо запитати в апарата.

Його рука ледь-ледь тремтіла з нетерпіння,