Затьмарення - Філіп Кіндред Дік

— Насправді, — мовила Донна, — я думаю, що немає нічого жахливішого, ніж принести в жертву щось або когось, живу істоту, не повідомивши її про це. Якби ж він знав. Якби ж він розумів і зголосився на це добровільно. Але... — махнула рукою вона.— Він про це не знає; і ніколи не знав. Він не був добровольцем...

— Звісно, був. Це — його робота.

— Він і гадки не мав, та й зараз не має, бо тепер у нього взагалі вже немає жодних думок. Тобі це так само добре відомо, як і мені. І він більше ніколи протягом решти свого життя не матиме жодних думок. Тільки рефлекси. І це сталося не випадково; так мало статися. Тому тепер у нас ця... погана карма. Я її спиною відчуваю. Мов мерця. Я несу на собі труп... труп Боба Арктора. Навіть якщо фактично він ще живий, — вона заговорила гучніше. Майк зажестикулював, і з помітним зусиллям Донна заспокоїлась. Люди, що сиділи за іншими дерев’яними столиками, насолоджуючись бургерами й шейками, почали з цікавістю на них поглядати.

— Що ж, — витримавши паузу, мовив Вестевей, — поглянь на це з іншого боку. Вони не зможуть допитати те, тобто того, у кого не лишилося розуму.

— Мені треба повертатися до роботи, — сказала Донна. Вона зиркнула на годинник. — Скажу їм, що, судячи з того, що ти мені розповів, усе, здається, гаразд. Принаймні на твою думку.

— Дочекайся зими, — мовив Вестевей.

— Зими?

— Це трапиться не раніше. Не думай про те, чому саме так, але так має бути; це трапиться взимку або не трапиться взагалі. Ми потрапимо туди лише тоді або не потрапимо взагалі.

«Якраз під час сонцестояння»,— подумав він.

— Тоді буде саме слушний час. Коли все помре і сховається під снігом.

— У Каліфорнії? — засміявся Майк.

— Коли настане зима в душі. Mors ontologica. Коли помре душа.

— Просто засне, — сказав Вестевей. Він підвівся. — Мені також треба йти, мушу заїхати по овочі.

Донна подивилася на нього з сумною мовчазною сповненою страждання тривогою.

— Для кухні, — м’яко пояснив Вестевей. — По моркву й латук. Овочі. «МакКойз Маркет» пожертвував для жебраків із «Нью-Пас». Вибач, що таке сказав. Я не жартував. Узагалі нічого такого не мав на увазі.

Він поплескав її по плечу, по шкірянці. І, зробивши це, подумав, що, можливо, колись, у кращі дні, цю куртку подарував їй Боб Арктор.

— Ми багато над цим працювали, — рівним спокійним голосом мовила Донна. — Я не хочу, щоб це тривало ще довго. Я хочу, щоб усе закінчилося. Іноді ночами, коли не можу заснути, я думаю, бляха, ми ще цинічніші за них. За наших ворогів.

— Дивлячись на тебе, я не бачу цинізму, — відказав Вестевей. — Хоча думаю, що насправді недостатньо добре тебе знаю. Але я дещо бачу і бачу ясно — одну з найдобріших людей, які мені траплялися.

— Моя доброта тільки ззовні, це — для людей. Теплі очі, щире обличчя, тепла, блядь, фальшива усмішка, але всередині я цинічна, і в мені повно брехні. Я не така, якою здаюся; я — жахлива,— голос дівчини лишався спокійним, говорячи, вона усміхалася. Її зіниці були розширеними, очі дивилися м’яким, позбавленим лукавства поглядом. — Але зрештою по-іншому неможливо. Хіба ні? Я давно це зрозуміла і стала такою, якою ти мене бачиш. Хоча насправді це не так вже й погано. Завдяки цьому отримуєш те, що хочеш. І такими певною мірою є всі. Справді поганим в мені є те, що я — брехуха. Я брехала своєму другу, постійно брехала Бобу Арктору. Одного разу я навіть сказала йому не вірити жодному моєму слову, і він, звісно ж, подумав, що я жартую; він мене не послухав. Але якщо я йому про це сказала, то це вже його проблеми, що він не прислухався; після того, як я йому це сказала, вже від нього залежало, вірити мені відтоді чи ні. Я його попередила. Але він забув про це, щойно я договорила, і продовжував вірити. Продовжував барижити.

— Ти вчинила так, як мусила. Зробила навіть більше.

Донна рушила геть від столика.

— Добре, тоді насправді мені поки немає про що звітувати. Окрім того, у чому ти впевнений. Тобто, що він там і що його прийняли. Вони нічого з нього не вибили у своїй... — вона здригнулася, — огидній грі.

— Саме так.

— Побачимося пізніше,— вона на мить змовкла.— Федерали не захочуть чекати до зими.

— Але це можливо лише взимку,— відказав Вестевей. — Під час зимового сонцестояння.

— Під час чого?

— Просто чекай, — мовив він. — І молись.

— Фігня це,— відказала Донна.— Я про молитву. Колись давно я молилася, багато молилася, але тепер вже — ні. Нам би не довелося робити те, що ми робимо, якби молитви допомагали. Це просто ще один обман.

— Більшість речей — обман, — коли Донна рушила геть, Майк кілька кроків пройшов услід за нею, розглядаючи її, вона йому подобалася. — Я не вважаю, що це ти зруйнувала свого друга. Мені здається, що ти так само зруйнована, така сама жертва. Просто по тобі цього не видно. Так чи інакше, вибору не було.

— Я потраплю в пекло,— проказала Донна. Раптом вона усміхнулася, широкою хлоп’ячою усмішкою. — У мене ж католицьке виховання.

— У пеклі ти купуєш «п’ятку», а, повернувшись додому, виявляєш, що це — пачка M&M’s.

— M&M’s зліплені з пташиного лайна, — відказала Донна, і раптом її не стало. Вона зникла в натовпі людей, що ходили туди-сюди; просто розчинилася. Майк тільки встиг кліпнути очима.

«Невже саме так почувається Боб Арктор? — запитав він себе. — Мабуть, що так. Щойно вона була тут, було схоже, що вона буде тут завжди; і раптом — пустка. Зникла, мов вогонь, мов повітря, мов грудка землі, що повернулася в ґрунт. Аби змішатися з рештою людей довкола. Влитися до їхнього натовпу. Дівчина, що випарувалася, — подумав він. — Чи, може, це — перетворення. Яке відбувається за її бажанням. І ніхто, ніщо не здатне її втримати».

«Я намагаюся упіймати вітер,— подумав Майк.— І Арктор так само. Марно, — вирішив він, — намагатися втримати в