Затьмарення - Філіп Кіндред Дік

— Поговоримо про це на Грі, не зараз.

Стільці зарипіли й заскрипіли. Брюс також підвівся, відніс стару чашку до решти, що стояли на таці, і став у чергу. Довкола він відчував запах холодного одягу, це був хороший запах, але холодний.

«Скидалося на те, що вони стверджували, наче пасивне життя — це добре,— подумав він. — Але життя не може бути пасивним. Це суперечність».

Брюс задумався про те, що таке життя, що означало це слово; можливо, він чогось не розумів.

Привезли багато дешевого яскравого одягу, який дістався їм як пожертва. Хтось набрав цілу купу, а дехто одягав сорочки, міряв їх і отримував схвальні відгуки.

— Гей, Майку. А ти модний тип.

Посередині кімнати для відпочинку стояв низенький кремезний чоловік із кучерявим волоссям і приплюснутим обличчям; він затягував пояс і супився.

— Як воно робиться? Не розумію, як ви його застібаєте. Чому він не послаблюється?

На ньому був тридюймовий ремінь із металевими кільцями, але без пряжки, і він не розумів, як його затягувати.

— Думаю, мені дали бракований, — проказав чоловік, озираючись і кліпаючи очима.

Брюс підійшов до нього ззаду, простягнув руки довкола нього й затягнув ремінь за допомогою кілець.

— Дякую,— відказав Майк. Стиснувши губи, він почав перебирати сорочки. — Коли я одружуватимусь, то одягну одну з них, — мовив він до Брюса.

— Гарні, — відказав той.

Майк підійшов до двох жінок, котрі стояли в дальньому кінці кімнати; вони усміхнулися. Приклавши до себе брунатну квітчасту сорочку, Майк сказав:

— Я поїду в місто.

— Гаразд, а тепер всі — обідати! — різко крикнув своїм потужним голосом директор. Він підморгнув Брюсу. — Як справи, хлопче?

— Чудово, — відповів той.

— У тебе такий голос, наче ти застудився.

— Так, — погодився Брюс. — Це через те, що я відходжу. Можна мені який-небудь «Дрістан» або...

— Жодної хімії, — відказав директор. — Жодної. Поквапся і поїж. Як апетит?

— Уже краще,— промовив Брюс. Ті, хто сиділи за столами, заусміхалися до нього.

Після обіду Брюс всівся на широких сходах, що вели на другий поверх. Із ним ніхто не розмовляв; тривало обговорення. Він сидів там, доки воно не завершилося. Усі вийшли в коридор.

Брюс відчував, що на нього дивляться, і, можливо, хтось до нього звертався. Він сидів, згорбившись, на сходах, обхопив себе руками й дивився. Дивився на темний килим перед собою.

Зрештою голоси змовкли.

— Брюсе?

Він не звів очей.

— Брюсе? — його торкнулася рука.

Він нічого не відповів.

— Брюсе, ходімо в кімнату для відпочинку. Ти маєш зараз лягати в ліжко, але, бачиш, я хочу з тобою побалакати.

Майк жестом покликав його за собою. Брюс спустився за ним сходами до кімнати для відпочинку, та виявилася порожньою. Щойно вони там опинилися, Майк зачинив двері.

Всівшись у глибоке крісло, він вказав Брюсу на інше і повернувся до нього обличчям. Майк виглядав втомленим; під очима у нього були мішки, він чухав лоба.

— З п’ятої тридцять на ногах сьогодні, — мовив Майк.

У двері постукали; хтось почав їх відчиняти.

— Нікому не заходити! Ми розмовляємо. Чуєте? — голосно крикнув Майк.

Почулося бурмотіння. Двері зачинилися.

— Знаєш, ти краще змінюй сорочку кілька разів на день, — сказав Майк. — Ти пітнієш і жахливо смердиш.

Брюс кивнув.

— Ти звідки сам?

Брюс промовчав.

— Відтепер, коли ти ось так погано почуватимешся, приходь до мене. Півтора року тому я пройшов через це саме. Вони мене на машинах катали. Різні працівники. Бачив Едді? Високого такого чолов’ягу, який постійно з усіх кепкує? Вісім днів поспіль возив мене. Ніколи не полишав самого.

Раптом Майк знову закричав:

— Ви заберетесь звідси чи ні?! Ми розмовляємо. Ідіть телевізор дивитись! — його голос стих, коли він поглянув на Брюса.— Іноді так треба робити. Ніколи не лишати людину саму.

— Розумію, — відказав Брюс.

— Будь обережним, Брюсе, не загуби своє життя.

— Так, сер, — сказав Брюс, опустивши очі.

— Не називай мене «сер»!

Він кивнув.

— Ти служив, Брюсе? Так це сталося? Підсів на службі?

— Ні.

— Ширявся чи закидався?

Ні звуку.

— «Сер»,— мовив Майк,— я десять років відсидів. Якось я бачив, як за один день восьмеро чуваків у сусідніх камерах один за одним по черзі перерізали собі горлянки. Ми спали ногами в параші, такі маленькі були в нас камери. Ось що таке в’язниця — це коли спиш ногами в параші. Ніколи не бував у в’язниці, ні?

— Ні, — відказав Брюс.

— Але, з іншого боку, я бачив вісімдесятирічних в’язнів, котрі були раді, що живі, і воліли залишатися такими й надалі. Я пам’ятаю, як сидів на наркоті: ширявся, підсів ще підлітком. Ніколи нічим не займався. Спочатку ширявся, а тоді загримів на десять років. Я так багато коловся — сумішшю героїну з С — що, окрім цього, узагалі нічого не робив; нічого іншого й не бачив. Я зіскочив, вийшов з в’язниці і тепер я — тут. Знаєш, що найбільше впадає у вічі? Знаєш, яку різницю я помітив? Що вразило мене найбільше? Тепер я можу пройтися вулицею і щось побачити. Я чую, як тече вода, коли ми їздимо до лісу, — ти ще побачиш наші виробництва, ферми і таке інше. Я можу пройтися вулицею, звичайною вулицею, і побачити маленьких собак і котів. Я їх ніколи до цього не помічав. Я не бачив нічого, окрім наркоти, — він поглянув на свій годинник. — Тому, — додав Майк, — я знаю, що ти відчуваєш.

— Злазити важко,— проказав Брюс.

— Тут усі злазять. Звісно, дехто підсідає знову. Якщо ти звідси вийдеш, ти знову підсядеш. Ти це знаєш.

Брюс кивнув.

— У всіх, хто зараз тут, було важке життя. Я не кажу, що тобі було легко. Це Едді б так сказав. Він сказав би тобі, що ти сам собі вигадав усі проблеми. Ніхто не вигадує собі проблем. Я бачу, як тобі погано, але я сам так колись почувався. Тепер мені набагато краще. Хто твій сусід?

— Джон.

— Ага. Джон. Значить, ти живеш у підвалі.

— Мені там подобається, — відказав Брюс.

— Ага, там — тепло. Ти, мабуть, постійно мерзнеш. Це трапляється з більшістю, і я пам’ятаю — зі мною було так само; весь час тремтів і