Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік
- І це мене цілком задовольняє, - зітхнув багатозначно і водночас з неприхованою іронічністю в погляді німець. — Давайте трохи пройдемося по алейці.
Вони рушили вузенькою алейкою, що вела на пагорб, а звідти повертала до примхливого, візерунчастого місточка через озерце. Німець шукав слів, вони давалися йому важко, і він щоразу аж зупинявся, аж ніби вгризався очима в землю. Врешті повів мову далі. Став оповідати історію життя професора Ортеля, який це був завжди чесний, порядний вчений, скількох учених він виховав у себе на батьківщині, як він поступово перед самою війною наближався до відкриття секрету атомної бомби. Лишалося ще кілька місяців, і все було б обгрунтоване. Але англо-сакси розбомбили німецький завод важкої води і всі лабораторні пристрої на острові Пюнемюнде й на цьому поставили крапку. Та професор Ортель веде свої розробки далі, і скоро світ почує про них. (Німець розвів руками, і в його жесті відчулася прикрість: мовляв, біда, але що поробиш?..) Та головне не це. Зовсім не це!
— А що ж головне? — не втримався Крутояр.
— У Ортеля був гаряче любимий брат, — заговорив німець і при цьому підвищив голос до патетичного звучання: — На жаль, в самому кінці війни брат потрапив у російський полон. Себто до вас. За відомостями, які ми одержали, він довго жив на Уралі, повертатися на батьківщину не захотів і зрештою став радянським громадянином. Після його смерті в нього лишився син, який теж виявив бажання жити в Радянському Союзі і працювати на комунізм. Єдиний нащадок роду Ортелів працює на комуністів! Ви уявляєте, якого болю це завдає моєму шефові?
— Уявляю, — зовсім щиро сказав Крутояр. — І чим я можу допомогти вашому шефові?
— Дуже просто можете. — В голосі німця зазвучала урочиста піднесенність, так говорять люди, які твердо знають, що кожне їхнє слово має бути кимось почуте й оцінене. Видно, за їхньою розмовою стежили всі підслуховуючі апарати німецького поселення. — Як саме допомогти моєму улюбленому шефові? А ось як. Він передасть через вас важливий документ. Дуже важливий як для роду Ортелів і абсолютно незначний для людства. Це — тестамент, духівниця чи, як у вас кажуть, — право на спадкоємство.
— А що саме хоче передати в спадок своєму гаряче любимому небожу вельми шановний професор Ортель?
— Дуже багато… Дуже!.. — Німець опустив голову і в кутиках його рота майнув глузливий усміх. — Не більше й не менше, як панування над світом.
“Здається, вони всі тут з’їхали з глузду”, - подумав Крутояр. Одначе правила гри змушували його приймати все серйозно.
— Мені це не зовсім ясно, але я готовий передати такий документ за адресою. Якщо ви, звісно, повідомите мені її.
— Адресу ви одержите завтра від самого професора Ортеля. Я радий, що ви виявили розуміння складної ситуації і погодилися на цей крок, а не стали на позицію твердолобого комуністичного догматизму. Як тільки ви поговорите з професором, вам негайно буде дано дозвіл на продовження подорожі.
Запала пауза. Розмова, власне, закінчилася. Все ясно. Німецький друг зважився на цю зустріч тільки для того, щоб застерегти Крутояра: згоджуйтесь на примхливу забаганку його дурнуватого шефа, не виявляйте спротиву, не входьте з ним ні в які суперечки. Ну й прекрасно! Хай собі пишуть духівниці, хай мріють про світове панування. Такі безглузді ідеї ми вже чули. Аби скоріше вирватися на волю. Одне ще хотілося взнати Крутоярові, і він запитав не без видимої цікавості:
— Ми побачили тут розкішний палац і за ним ціле містечко, яке було побудоване, без сумніву, десь в середині минулого століття. На сьогодні це абсолютна старовина. Але нас здивувало те, з якою старанністю цей палац і це містечко утримуються в порядку. Чому там ніхто не живе? Чому німецька колонія не розташувалася в дорогих і достойних кожного чесного німця апартаментах? (Це було мовлене Крутояром, звичайно, для тих, хто його підслуховував!)
— А все тому ж, — мовив багатозначно Бартель. — За ідеєю мого високошановного шефа, тут буде колись столиця світової імперії.
— Так, світової імперії! — вражено вигукнув Крутояр, але не дав волі своїй іронії.
— Сьогодні це звучить смішно, як анекдот для багатьох скептиків, які не знають генія професора Ортеля. Але невдовзі скептицизм поступиться місцем захопленню. — Німець говорив з натхненням, він весь був немов у палкому екстазі, хоча його гарні, розумні очі й далі поблискували глузом. — Сюди зійдуться життєдайні нитки світової імперії Ортеля. І тоді розкішний палац, який ви, до речі, дуже необережно наважилися оглянути без нашого дозволу! — стане центром світової системи Ортеля, центром його мудрого керівництва, духовності і майбутньої цивілізації! Я вірю в це, я знаю: так буде!
Прощаючись, німець знову вклав у долоню Крутояра папірець. Відчувалося: цього разу щось більше, ціле послання. Крутояр затиснув його в жмені і непомітно засунув до кишені.
Через кілька хвилин вони всі гуртом читали його в професоровім кабінеті:
“Найперше запам’ятайте: цей лист повинен бути знищений негайно після прочитання. Негайно! По можливості спалений! Але кожне слово в ньому — то мій святий вам наказ, святе моє благання. Хто я? Чому наважуюся на таку відвертість з вами? Ортель — злий геній, якого я тримаю під контролем уже десять років. Свою нелегку місію я перейняв з рук мого батька. Мій батько виїхав разом з Ортелем з Берліна в кінці квітня 1945 року. То був рік ганьби нацистської тиранії. Рік припинення всіх Ортелевих робіт, які він тягнув до останнього дня існування кривавого рейху. Знайшовши собі притулок в нетрях Оріноко, Ортель, одначе, вирішив, що в нього є шанс врятувати втрачене і почав роботу над новою зброєю. Сорок років він сидів в своїй лабораторії, виношуючи ідею нової суперпотужної бомби. Мій батько, чесний німець і патріот, одразу збагнув, що геній Ортеля здатен на страшне. Уже з його перших накреслень стало ясно: він готує вибуховий пристрій в сотні й тисячі разів могутніший за водневу бомбу. Так, за водневу! Однією такою бомбою Ортеля, якщо вона, не дай боже, з’явиться на світ, можна буде знищити цілий континент. І тоді
