Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік
— Тумаяуа, веди нас, — командує молодому провідникові Крутояр, коли всі опинилися перед палацом на всипаному жорствою майданчику.
Лихе передчуття ставало мовби тривогою, починало підганяти, наглити, прямо-таки штовхати в спину, В сельві, їй-право, було навіть затишніше. Хутчіше б у сельву, під її надійні шатра, під гіллясте склепіння, де ти, принаймні, можеш щось бачити, можеш рухатися, діяти і в разі небезпеки — оборонятися. А тут!..
Тепер їхній шлях стелився по рівненькій, викладеній бруком вулиці, що бігла між такими ж рівними, такими ж гарними будинками, як палац, хіба що меншими розміром. Містечко старовинних споруд, колони, парадні двері з довічними стражами-каріатидами, сині, голубі, білі стіни, сяючі вікна. На всьому ліанове плетиво, мозаїка лапатого листя, а втім, все чисте, доглянуте, мовби недавно споруджене.
Вулиця була довга, тягнулася вдалеч, вся обрамлена будинками-красенями, гарно підстриженими деревами, і, здавалося, так воно й має бути. Тільки так, як буває на виставках, коли жодного відвідувача, самі експонати. І пустка, і тиша.
Й раптово все мовби перемінилося. Як у театрі, на широкому кону, перед враженими глядачами.
З бічної вулички зненацька вийшла велика група солдат на чолі з офіцером, всі в світло-синьому, всі в шоломах, всі з автоматами, в чоботях, важкі, грізні. Це були солдати старого гітлерівського зразка. Принаймні, одежа на них, уніформа їхня були абсолютно з часів війни. Саме в такій уніформі колись увірвалися в Крутоярове село фашистські гренадери, в такій уніформі були ті, що підпалили їхню хату і всі сусідні хати і потім зігнали людей на майдані, оточили їх своїм темно-синім строєм, понацілювалися на них автоматами і зажадали видати винуватців якоїсь там диверсії на шляху. Саме такий офіцерик в кашкеті з високою тулією зажадав від перекладача, щоб кожний десятий мешканець села вийшов наперед і став лицем до церкви. І якщо не з’ясується, хто убив чи поранив чи там щось інше на шкоду Великонімеччини, ці заложники будуть негайно розстріляні. До розстрілу тоді не дійшло, партизан, що кинув гранату в німецький обоз з-за клуні, безстрашний і гордий хлопець, вирішив врятувати односельців ціною свого життя, вийшов наперед, назвався винним і був тут же повішений.
— Гальт! — добірною німецькою мовою скомандував офіцерик і досить промовисто поклав руку на кобуру пістолета, що висіла в нього спереду по правому боці.
Було схоже справді на гарно розіграний спектакль. Ці німці, ця німецька мова, це гаркаве “гальт!”… Усі заклякли. Може, тут якісь кінозйомки, і солдати з німецькими шмайсерами в руках — просто статисти, набрані з місцевого населення.
Одначе на кіно і на якийсь дурненький жарт не скидалося. Офіцер, все ще тримаючи руку на розстебнутій кобурі, рішуче став наближатися до мандрівників. Очі його були холодні, якісь медузячі, мовби у великої ляльки, що може закривати чи розплющувати їх залежно від перекидання її в різні пози. Крок його гарно начищеного чобота був владний і чіткий.
Він, мабуть, вгадав, що Крутояр тут за старшого, чи вирішив звернутися до старшого віком. Зупинився перед ним, широко розставив ноги і знову ж добірною німецькою мовою наказав слідувати за ним. Всі заарештовані!..
— Даруйте, сеньоре, ми радянська наукова делегація, — спробував втокмачити йому просту істину Крутояр.
— Не змушуйте вдаватися до примусу і зброї, - промовив гарною говіркою інтелігентного офіцера німець. Був, видно-таки, німцем і не приховував цього.
Індіяни попадали на землю, стали бурмотіти щось белькотливе, щось панічне. Німець на них не зважив, кивнув головою і повів радянських мандрівників за собою. Солдати, порушивши стрій, посунули за ним. Ішли тією ж гарною вулицею, але недовго. Ось широка брама, яка мовби за командою відкривається, і видно біля брами знову ж таки німецьких солдатів зі зброєю. І далі видно у дворі сині постаті, каски, пілотки, і чути німецьку говірку.
Всіх було заведено до напівпідвального приміщення: голо, пусто, холодно, тільки стільці під стіною і маленький стіл з чорнильницею. За столом сидів старий німець в цивільному костюмі при чорній краватці, на якій виразно було знати (Крутояр одразу це завважив) маленький значок нацистської партії. Он воно що! І враз Крутоярові стало все ясно: вони потрапили в селище колишніх нацистів, втікачів з гітлерівського рейху. Таких поселень в Латинській Америці було чимало, найбільше — в Аргентині, частково в Бразілії біля гирла Амазонки. Після розгрому фашизму сюди повтікали тисячі, сотні тисяч військових злочинців, вивезли з собою зброю, одежу, гроші, коштовні речі — хіба мало було награбовано за роки війниі — понабудовували собі бункерів, потаємних сховиськ, влаштували свої таємні рицарські ордени, свої тевтонські спілки, ростили в них новітніх нацистів, готувалися до нової війни. І ось, виходить, метастази такого недугу, страшної фашистської болячки пустили своє коріння аж сюди, до глухих нетрів тропічної республіки.
— Я заявляю рішучий протест, — сказав якомога спокійніше Крутояр. — Ми наукова експедиція… Ми…
— Мені це все відомо, — відповів тоном механічної ляльки німець за столом. — На жаль, ви порушили нашу недоторканість, ви зайшли на територію, яка закрита для сторонніх. На вашому шляху був напис: “Вхід заборонений!” Ви не зважили на нього. Тепер будете за це… покарані.
— Як — покарані? — не міг второпати Крутояр.
— Про міру вашого покарання скаже своє слово професор Ортель.
— Ведіть мене до професора Ортеля.
Німець за столом злегка усміхнувся, його усмішка нагадувала посмішку людини, яка обома руками намагається розтягнути свій задерев’янілий рот. Губи у нього були сухі, як два сірі шкуратка.
— Це не так просто — потрапити до професора Ортеля, — мовив німець із значком нацистської партії на краватці.
— Тоді, може, простіше відпустити нас? Нас чекають наукові справи, за нами стежить Рада Безпеки, ми повинні негайно…
— Рада Безпеки нас не стосується. Ми не визнаємо її.
— Чому?
— Бо Організація Об’єднаних Націй була проголошена незаконно, ще в той час, коли ішли бойові дії між вашою коаліцією і нашим рейхом. Наскільки мені пам’ятається,
