Червона зона - Артем Чапай

– Не кажи дурниць. Ти тепер у сiм'ї.

Я розумiв, що навiть за цiнами Пферда лiкування коштує бiльше, нiж я заробляю. Для Умiди вiн передав пачку з написом INH i наказав, щоб пила мiнiмум тричi на тиждень, а краще щодня. I вдома ввечерi я нагадував їй: «ням-ням димедрольчик».

На Подiл ми з Умкою вперше пiшли аж тижнiв через три пiсля того, як поселилися разом. Була недiля. Мене непокоїло, що Умiда так довго не вiдвiдувала батька, та й друзiв. Через мене.

– Та забий, – засмiявся Валера. – Талiб розумiє, що зараз у вас особливий перiод.

Ми з Валерою Цюцюрою сьорбали пиво, дивлячись на Костянтинiвську з даху семиповерхiвки, в якiй Валера орендував кiмнату. Умiда пiшла зразу до Улугбека, я мав зайти на Турiвську згодом. Валера винiс двi ватнi зелено-жовтi куфайки з написом «Метробуд», i ми пiдстелили їх, аби не замаститись, i сiли на край даху бiля дротяного бортика. Жiнка вiдпустила Валеру зi мною на годину. Я вперше побував у них удома. Катя, Валерина дружина, виявилась iще гарнiшою, нiж на фотографiї. У неї були м'якi округлi риси обличчя й великi темнi очi, в яких можна було потонути. Катя дивилася лагiдно i спокiйно. Маленька Оленка вже вмiла сидiти й пробувала повзати. Вона піднімалась на руках, але ноги лишалися прямими, тому в Оленки виходило повзти тiльки ногами вперед. Валера називав доньку «моє раченя».

– Дякую, що познайомили нарештi з дружиною, – сказав я Валерi. – Вона справдi дуже гарна.

– Скажи, – кивнув головою вiн.

– Що тут у вас? – я обвiв рукою пiвколо пiд нашими ногами. – Тихо поки?

Машини на Костянтинiвськiй пiд нами, а також на Нижньому й Верхньому Валах праворуч від нас практично не рухались. Починався вечірній затор.

– Поки тихо. От коли знов почнеться – ви з Умкою будьте такi ласкавi перервати медовий мiсяць i прийти.

– Обов'язково. Думаєте, почнеться?

Вiн пирхнув. Я потягся до кишенi по сигарети й глибоко зiтхнув:

– Таки закурю.

– А що?

– Та Пферд казав не зловживати. Будете?

Валера мотнув головою:

– Теж кидаю, ххть, – вiн рвучко пiднiс до рота пляшку з пивом i зробив кiлька великих ковткiв.

– Жiнка?

– Дитина.

– А.

Ми помовчали.

– Добре, давай сигарету, – сказав Валера.

Я знову витягнув пачку, вiдхилив кришку i простягнув йому. Прикурив йому, бо вiн не мав запальнички, й Валера притримав мене за зап'ясток. Я знову здивувався, якi у нього величезнi руки. На перших фалангах пальцiв росли чорнi волосинки.

– А взагалi треба кидати, – Валера склав губи трубочкою й повiльно випустив дим.

Я кивнув.

– А то ж захочу з дитиною побiгати, а задишка, – сказав Валера й затягнувся.

Коли я йшов по Умiду, сонце майже сiло. Листя винограду, який обвивав будинок на Ярославськiй, здавалося густо-зеленим, у тiнi майже чорним. Я пiдняв голову й зупинився навпроти арки, крiзь яку Умка водила мене й Наомi показувати прохiднi дворики. Виноград достиг. Кожне гроно складалося лише з десятка-двох, зате великих виноградин. Виноградини були рожево-фiолетовi. На деякi з них мiж листям потрапляли останнi сонячнi променi, i ягоди просвiчували. Мiй рот наповнився слиною. З землi я не мiг дiстати жодного грона.

Умiда, Улугбек та Iгор пили чай на кухнi. Умка усмiхнулась менi кутиками губiв. Вона сидiла поряд iз батьком, ближче до вiкна. Вiкно було зачинене, бо надворi вечорами ставало прохолодно.

– Селям, – я махнув Бековi.

Той кивнув, тримаючи перед губами чашку, й без паузи голосно сьорбнув. Iгор устав менi назустрiч i широко всмiхнувся крiзь бороду, простягаючи долоню.

– Здоров, Тоха.

– Як рука?

– Десь так, – вiн мiцно стиснув мою долоню.

– Бачу, все зрослося, – я затiпав рукою, щойно Iгор вiдпустив її.

– Тiльки криво.

Вiн стиснув i розтиснув кулак. Мiзинець i безiменний палець стискалися не до кiнця.

– Я ж попереджала, Пферд – фармацевт, – сказала Умiда. – На хiрурга вiн на практицi довчився. Мусив.

– Добре, хоч так, – сказав Iгор, – а то би я взагалi без руки лишився.

– Ти, бачу, не дуже журишся.

– Т-та, – махнув Iгор. – Пферду вiтання.

Я кивнув, сiдаючи на табурет у торцi столу. У мене пискнув робочий гаджет.

– Згадай про гiвно, ось i воно, – я полiз до кишенi. – Що йому так пiзно треба?

Це був не Пферд. Я пiд'єднав до анонiмiзованого робочого гаджета давнi акаунти. Прийшов лист вiд Пола.

To: (undisclosed recipient)

From: (undisclosed sender)

Subject: (no subject)

тоха, танцюй. справу закрили.

батьки пiшли на мирову з бляком.

ти бiльше не в розшуку. подзвони батькам.

диви не начуди нiчого нового. зараз вiдновлюємо твiй ай-дi та грiн-карту. це може забрати трохи часу. ну але таке. гемор, не бiльш того.

ну що, можеш уже менi вiдписувати. i подзвони батькам.

Я пiдняв голову. Умiда стежила за моїм обличчям. Я вiдвiв погляд. Напис «Мийте кожен за собою!!!» лишався червоним i загрозливим на синьому тлi. Я знов подивився на Умiду. Її обличчя було нерухоме.

– Тобi скiльки? – запитав Улугбек у Iгоря.

– Двi.

Улугбек повернувся до плитки, не встаючи з табурета. Вiн залив з чайника окропу в чашку й потягнувся по цукор.

– Я для жирiкiв бiльше не злочинець, – сказав я, дивлячись тiльки на Умiду. – Зможу повернутись у грiн-зону.

Умiда дивилася перед собою. Улугбек iз чашкою в руцi глянув на мене, тодi поставив чай на стiл перед Iгорем.

– Супер, – сказав Iгор, дивлячись у чашку, i почав голосно калатати ложкою.

– Це добре, – тихо сказала Умiда. – Тату, можна пройти?

Умка протиснулася мiж плиткою та спиною Улугбека, який нахилився, коли вона проходила. Умка швидко пройшла повз мене до виходу, не дивлячись на мене й не торкнувшись мене.

Ми втрьох помовчали. Я пiдняв очi на Улугбека.

– Я i вас перетягну, – сказав я i кашлянув. – Обох.

Улугбек нахилився й поплескав мене по плечу.

Вдома ввечерi ми з Умкою довго розмовляли. Чи радше я говорив, обiймав її, шепотiв у волосся. Вона слухала, сидiла мов камiнь, мовчки кивала. Умка опустила голову, її смагляве обличчя ховалось у тiнi довгого чорного волосся. Я казав, що i їй зроблю грiн-карту. I Улугбеку. Тiльки пiзнiше. Менi треба допомагати батькам, вони все майно заставили, щоб мене вiдкупити. Умiда з усiм погоджувалась, i тiльки в кiнцi один раз схлипнула.

– Умка…

– Забий. Забий.

– Це все одно ще не зараз.

– Так.