Червона зона - Артем Чапай
Я зайшов пiд мiст справа. Шум машин, якi проїжджали повз мене, вiдлунював вiд металевих стiн. Пройшовши десять метрiв, я зайшов у вiдокремлений коридорчик для пiшоходiв. По лiвому боцi, мiж проїжджою частиною та проходом, тяглися кiмнати, якi я мiг бачити у маленькi вiконця. В кiмнатах стояли стiльцi та монiтори, тут досi свiтили лампи денного свiтла, але було порожньо. Менi здалося, що в одному мiсцi на чорному ковролiнi я помiтив мокру пляму.
По той бiк мосту починався другий сектор REE-17, пiвденно-захiдний. Я пройшовся вперед до базару, який називався Кардачi. Вiн нагадував Борщагiвський. Праворуч i лiворуч тяглися цеглянi п'ятиповерхiвки, а мiж ними подекуди – окремi висотнi будинки, якi в зонi називали «свiчки». Це дуже нагадувало Борщагiвку. Люди ходили такi самi, смог стояв такий самий. Не знаю, на що я сподiвався. Я проблукав до вечора й повернувся крiзь закинуте КПП у третiй сектор.
Стемнiло, i я пiшов до канави попрати шкарпетки й вимити з милом спiтнiлi пахви й ноги. Повертаючись, обтрiпував руки вiд води. Бiля кiоску, на моєму звичайному мiсцi, спиною до мене сидiла на бровцi Умiда.
– Ну ти як деус екс махiна, – сказав я, сiдаючи поряд.
D-04
Зайшовши до мого номера зi свiжими рушниками в руцi та ящиком їжi пiд пахвою, блеквотер Микола став навитяжку. Я сидів iз ногами в лiжку, притулившись до стiни спиною, та правив текст на виданому мiстером Ворнером гаджетi.
Миколин пiєтет зростає з кожним тижнем. Вiн тепер не водить мене пiд дулом автомата, бо я вiдбув педагогiчну повиннiсть i бiльше не мию камери ворогiв свободи (підприємництва). Тепер я їжджу тiльки вгору матово-бiлим лiфтом. Ми з Миколою спiлкуємося, коли вiн виконує в камерi роботу готельної покоївки. Статутнi стосунки мiж нами виникають лише поки вiн супроводжує мене до мiстера Ворнера.
– Як просувається Ваша Праця? – Микола вимовив останнi два слова з великих літер, як досi – Успiх.
– Повiльно.
– А що це буде?
Я запитально глянув на Миколу.
– Ну… – вiн поворушив рудими вусами i втупився в пiдлогу, – ну там детектив, спай-сторi, екшен?
– А-а, – я згадав настанову мiстера Ворнера. – Порнушка.
Микола завмер. Напружено, спiдлоба глянув на мене, стоячи навитяжку в дверях. Потiм силувано засмiявся, дуже коротко: хи-хи. I завмер iще на якусь мить.
– Жарту-уєте, – протягнув Микола.
Попри вуса й залисини, зараз вiн нагадував десятилiтнього хлопчика, який не знає, говорить iз ним дорослий серйозно чи нi. Я знизав плечима, дивлячись йому в очi.
– Ну, кожен робить, що повинен, – сказав Микола.
Тепер, коли я бiльше не ворог свободи й от-от досягну Успiху, вiн намагається бачити те, що я роблю, з кращого боку. Бо раз я пiднiмаюся суспiльною драбиною – значить, усе роблю правильно. А як раптом i нi:
– Бог милостивий, усе пробачить.
Микола переклав рушники на холодильник бiля дверей, звiльнивши праву руку, й широко перехрестився. Я нарештi здогадався встати з лiжка, на якому сидiв iз ногами.
– Ви проходьте, Нiк. Чого стоїте? Вам можна за статутом?
– На цьому поверсi можна, – усмiхнувся Микола. – Ви ж не ворог свободи, мiстер Ентонi.
Я мовчки забрав у нього з-пiд пахви ящик i поставив поряд iз холодильником. Вказав рукою на стiлець. Микола переступив з ноги на ногу, тодi сiв. Я сiв на край лiжка навпроти нього. На його високому чолi тремтiли крапелини поту. Як це буває у рудих, шкiра обличчя була блiдо-рожева, нiби крiзь неї просвiчувала з капiлярiв кров.
– Ну, хвилин десять є, – сказав Микола. – Тут легше, на цьому поверсi. Мене перевели сюди, коли народилася четверта дитина.
– Вiтаю! Хлопчик чи дiвчинка?
– Доня. Наталочка. Та зараз їй уже два роки, – вiн полiз у нагрудну кишеню. Я думав, дiстане фотографiю дiвчинки, але Микола вийняв маленьку пачку серветок, витягнув одну й обтер спершу лоба, а потiм шию ззаду. – Я багатодiтний батько, от менi й попуск.
Вiн перехопив мiй погляд, глибоко вдихнув i став говорити, нiби крякає качка:
– Знаю, ви думаєте, це не причина для поблажок, має бути рiвне гральне поле для всiх, а так наступним кроком стане годувати лiнивих за суспiльний кошт, а звiдси недалеко й до «все забрати й подiлити», а у нас же нормальний капiталiзм, усi в рiвних умовах, у всiх однаковi можливостi, я знаю, мiстер Ентонi, знаю, я не якийсь там упоротий лiвак, менi чужого не треба.
Микола видихнув i сповiльнив темп:
– Але iнодi, знаєте, так тяжко… Я ж донедавна працював у асолт-тiмi, ганяв ворогiв свободи. А оце дивлюсь: якщо раптом загину, ну виплатять моїм компенсацiю за контрактом, а далi що? Вилетять у червону зону, точно ж вилетять, а самi знаєте, як арники ставляться до блеквотерiв i їхнiх сiмей. От я й попросився, щоб мене перевели. Я все життя чесно збираю на пенсiю, ви не подумайте, мiстер Ентонi. А от жiнка захворiла, i половина заощаджень – фф-фух!
Микола замовк, провiв рукою по вусах i продовжив значно тихше й повiльнiше:
– А то доця залетiла, старша. Та ще й вiд сина нашого капiтана. Ну що я капiтану скажу? Мусив сам везти дитину до лiкаря. А їй тiльки шiстнадцять рокiв.
Микола перехрестився:
– Знаю, согрiшив я страшно. Але Бог милостивий, пробачить. Вона ж капiтановому сину не рiвня. А потiм анi замiж, анi на роботу. Мучилася б усе життя. Та й дитятко її. Правда ж, мiстер Ентонi?
Вiн зазирав менi в очi, i я кивнув. Микола зiтхнув:
– А так у дитини є шанс. Сини мої – оболтуси, їм хiба у блеквотери дорога. А мала розумненька. Може, точку G знайде. Глiнг учить.
– Всi ж бля… блеквотери глiнг знають.
– Де там! – Микола махнув рукою. – Тiльки команди всякi й тому подiбне: clear, roger, duck, assault rifle, enemy of freedom, detention centre, harsh interrogation, та й то чуєте, з яким акцентом. Якщо переводять в iншу країну – селять, i зразу йдеш по блеквотерському мiстечку своїх шукати. Своїх або там газпромiвських. А то ж белькоче кожне по-своєму – вавилон. Тiльки хай дьюд або хаудуюду йому i скажеш.
Ми помовчали.
Микола зiтхнув i сперся руками об колiна, нахилившись на стiльцi.
– А ви у нас довго ще? Не знаєте?
– Знаю. Мiсяцiв зо два.
Мiстер Ворнер тиждень
