Червона зона - Артем Чапай
– Тодi нас звинуватили в порушеннi iнтелектуальних прав, – сказав Пферд, вiдкладаючи конверт i беручи наступний. – Навiть на активоване вугiлля й аспiрин є патенти. Я пiвроку вiдсидiв у D-зонi.
Пферд завмер iз заклеєним конвертом у руках, задивившись перед собою. Я встиг заклеїти сiм конвертiв, перш нiж Пферд узявся за наступний i знов заговорив:
– То була дорога операцiя. Вiдправити блякiв у червону зону, ти подумай. А тепер за нами не дуже й полюють. Навiть у зелених зонах. Наших давно не прищучували. Тьху-тьху, звiсно. Але знаєш, Тоха, – вiн зiтхнув, – часом у мене враження, що жирiки самi наводять нас на склади.
– Самi допомагають себе грабувати? – я скривився.
– Звучить тупо, але… Коли ми хiмiчили, могли наробити лiкiв, скiльки захочемо. От нас i накрили. А тепер… Ти ж бачиш, скiльки тут, – вiн показав на коробки на пiдлозi. – Для REE-17 на один зуб. I нам доводиться щоразу ходити по здобич, i приносити лiки маленькими партiями. Ми бiльше не конкуренти. Так собi, щипачi. Часом я думаю, що ми – їхнiй клапан, щоб випускати пару.
– Зате рятуємо людей.
– Одного зi ста. Й заробляємо на цьому.
– Ну…
Я думав, як саме сформулювати вiдповiдь, мовляв, монополiсти, якi хапнули патенти й накрутили цiни, заробляють мiльярди, а ми – лише необхiдне для себе, i при цьому знижуємо цiни й так далі, але поки я подумки формулював усе це, у мене запищав робочий гаджет. Я глянув на Пферда, потiм полiз у сумку.
– Ч-чорт.
– Що там?
– Розсилка з Подолу.
х виселяють силою, прямо зараз…
– Iди, – сказав Пферд.
Я глянув на стоси конвертiв перед ним. Пферд вiдмахнувся:
– Розберуся. Йди собi.
Надворi виявилося, що стемнiло не зовсiм, як видавалося з примiщення. Була, може, година шоста вечора. Темно-синє небо з бордовим вiдтiнком. Свiтло мiста вiдбивалося вiд низьких снiгових хмар. Мокрий снiг падав i танув на щебiнцi, змiшуючись iз рiдкою багнюкою. Пiд ногами каша. Снiг був лапатий, i коли вiн падав на шию великими напiврозталими клаптями, холодна тала вода затiкала за комiр. Я глянув угору. Снiг ніби iшов з однiєї точки в небi й радiально розлiтався перед поглядом. Снiжинки, що були далеко, здавалися чорними й лише з наближенням бiлiли.
Менi вчувався звук гелiкоптерiв. Ледь-ледь, так що неясно, чи вони справдi летять за пеленою снiгу. Я завмер i прислухався. Здавалося, гелiкоптерiв багато. Я їх не бачив – заважав снiг. Рано почалося, подумав я.
Маршрутка була забита, як завжди. Люди стояли мокрi й сумнi. Я обтрусив снiг i воду з плечей i втиснувся в розчиненi дверi. Довелося тягнути дверi на себе, щоб допомогти гiдравлiцi зачинити їх.
До Подолу їхали пiвтори години.
– А як же «якщо прийде вiйна, я буду дезертиром»? – я вищирив зуби, побачивши Валеру.
– Так то вiйна, – вiн закинув голову назад i зареготав, – а тут я за себе.
– Партiзанен нiхт капiтулiрен, – обернувся до нас незнайомий чоловiк.
Ми з Валерою засмiялися. Чоловiк теж засмiявся. У мене йшов мороз по шкiрі. Я дуже боявся i, щоб не цокати зубами, розтягнув губи й гигикав.
– Ти як мене знайшов? – запитав Валера.
– Улугбек привiв.
– Вiн уже пiшов?
Я кивнув.
– У нас тут бойова шеренга, – зареготав Валера й показав навколо.
– Я бачу, – гигикнув я.
Нiякої шеренги не було. Я бачив навколо двадцять або тридцять чоловiкiв. Ми розсипалися в нiшах старих будинкiв уздовж Межигiрської, в арках ворiт, за ґанками, бiля входiв до пiд'їздiв. В усiх вiкнах – незвично – горiло електричне свiтло. Я не знаю, де поставили генератори. Я бачив людей навпроти, через вулицю. Сидiли навпочiпки. Я ще раз перелiчив усiх, кого бачив. Двадцять сiм. Мабуть, на паралельних вулицях є ще. Крiм Валери, я знав лише вiрменина Азата, я бачив його зi спини за п'ять метрiв попереду. Вiн стояв за високими сходами, що вели до зовнiшнiх дверей магазину на першому поверсi. Може, тут був хтось iще зi знайомих, просто я не розгледiв.
Стоячи й пiвсидячи по обидва боки Межигiрської, всi дивилися через Вали в бiк Контрактової. На бульдозери. Корпуси бульдозерiв виднiли над пiвметровим валом – барикадою з будiвельного смiття. Бульдозерiв було багато, вони розтяглися на кiлька кварталiв углиб. Серед них стояло i двi чи три машини блякiв iз критими чорним брезентом кузовами для перевезення людей. Бляки принесли прожектори, встановили їх на високих штангах i освiтлювали все навколо – i нас через Вали, й бульдозери бiля себе. Над Межигiрською по той бiк Валiв клубочився сизий дим, його добре видно у свiтлi фар та прожекторiв. У всiх бульдозерiв ввiмкнено двигуни. Я вiдчував, як вiд них вiбрує стiна нiшi, в якiй заховалися ми з Валерою та ще один незнайомець. Я поклав руку на шорсткий холодний камiнь стiни. Моя рука дрiбно тремтiла.
– Класнi шузи, – незнайомий чоловiк показав на мої ноги.
Я опустив погляд. Ми стояли у рiдкiй багнюцi. Мокрий снiг, змiшаний iз темно-коричневою, зовсiм непрозорою вiд бруду водою. Вода не сягала вище пiдошви моїх гiвнодавiв, а от незнайомий чоловiк стояв у поношених кросiвках iз пластмасовими пiдошвами. У нього були потертi чорнi джинси, потерта шкiряна чорна куртка, шкiряний чорний картуз. Зате обличчя свiтле, очi свiтлi, волосся свiтле. Волосся ледь кучерявилося.
– У мене вже мокрi, – засмiявся чоловiк, пiднявши одну ногу з води й показуючи нам пiдошву кросiвка. На пiдошві були тріщини.
– Скоро про це забудеш, – сказав Валера.
Ми троє зареготали, Азат обернувся на нас, обличчя у нього було бiле, без будь-якого виразу, опущена щелепа, вiдвислi пiд очима щоки, лицевi м'язи без тонусу. Я помахав йому, i вiн мляво пiдняв праву руку. В лiвiй Азат тримав скляну пляшку. Коктейль Молотова.
У нiшi за нами цих коктейлiв стояв цiлий ящик. Я тримав три пляшки при собi: одну у внутрiшнiй кишенi куртки, iще одну глибоко в кишенi штанiв, я вiдчував її лiвою ногою i намагався контролювати, щоб пляшка не випала. Iще один коктейль, поки закоркований i без ґноту – в міському рюкзачку за спиною. До стiни я притулив сокиру з довгим руків'ям, яку менi тицьнув Улугбек, коли вiв на позицiю. За рукiв'я сокири правив метровий шматок залiзної труби. Помiтно, що колись уся сокира до кiнчика леза була фарбована в червоний колiр. Лезо зовсім тупе.
– А що
