Сивий Капiтан - Володимир Миколайович Владко

Горбоносий чоловiк презирливо знизав плечима i продовжував з цiкавiстю розглядати Педро. Мабуть, незнайомець був дещо здивований смiливим поводженням свого спiврозмовника: адже вiн звик до iншого - до того, що люди розгублювалися i втрачали рiвновагу, як тiльки переконувалися, що мають справу з агентами всесильної полiцiї кривавого каудiльйо.

- Так, так, говорiть, я слухаю вас, - повторив вiн. Його права рука виразно поворушилася в кишенi пiджака.

- Ось що я мав на увазi! - раптом вигукнув Педро, кидаючись уперед на незнайомця. Той вихопив з кишенi руку з пiстолетом. Але було вже пiзно. Важкий кулак Педро Дорiльї, робiтника-вантажника, вдарив високого чоловiка у скроню. Змахнувши руками, горбоносий без звуку впав на тротуар. Його автоматичний пiстолет глухо вдарився об асфальт. Педро озирнувся. Вiн побачив, що Фредо Вiкторе, не гаючи часу, зробив те ж саме з агентом полiцiї.

- Сюди, Фредо! - гукнув Педро. - Цей пiд'їзд має другий вихiд. А там прохiдний двiр. Пiдбери пiстолет того полiцая, - додав вiн, хутко пiднiмаючи пiстолет горбоносого. - Це нам згодиться якщо не зараз, то потiм. Та швидше, поки нiхто не прийшов на допомогу цим собакам!..

I вони зникли за важкими дверима, не оглядаючись на двох агентiв полiцiї, що лежали непритомнi на тротуарi.

Роздiл другий

1. ДОРУЧЕННЯ МIГЕЛЯ ХУАНЕСА

У приймальнiй начальника iберiйської державної полiцiї детектив Мiгель Хуанес, головний iнспектор управлiння розшуку, на хвилинку затримався перед великим дзеркалом, щоб поправити галстук, який i без того бездоганно застиг плескатим метеликом пiд туго накрохмаленим комiрцем. Iз прозорого прямокутника дзеркала на Хуанеса дивилося чисто, аж до синяви виголене обличчя енергiйної i рiшучої людини. Густi брови, гострий погляд пронизливих, глибоко посаджених очей, якi вмiли помiтити найменшi деталi пiд час заплутаних розслiдувань; горбатий i тонкий, як у яструба, нiс i висунуте вперед квадратне пiдборiддя, що свiдчило про силу характеру i невблаганну, залiзну волю їх власника,- все це могло правити за зразок тих неодмiнних рис, якi мусять вiдзначати видатного детектива. Прямий продiл, що роздiляв на двi рiвнi частини чорне блискуче волосся, i коротка, добре обкурена люлька, з якої завжди пiдiймався в повiтря ароматний сивий димок, доповнювали це виразне обличчя, якому мiг би, напевне, позаздрити сам уславлений Шерлок Холмс.

Мiгель Хуанес не затримався перед дзеркалом анi на мить довше, нiж треба було, щоб торкнутися пальцями галстука i змахнути пушинку з плеча свого елегантного темно-сiрого костюма; i нiхто б не сказав, що за цi кiлька секунд Хуанес звернув увагу на щось iнше - наприклад, на кiлькох чиновникiв, що чекали прийому в начальника полiцiї i одразу кинули перешiптуватися, побачивши детектива, або на закоханий погляд секретарки, яка не зводила захоплених очей з його високої стрункої постатi. Мiгель Хуанес не цiкавився або принаймнi не виявляв нiякої зацiкавленостi до таких дрiбниць. Мiгель Хуанес добре знав собi цiну.

Вiн невимушено вiдчинив важкi дверi кабiнету i ввiйшов, з ввiчливостi вийнявши люльку з рота. Назустрiч йому пролунав густий басовитий голос:

- А, Хуанес! Заходьте, заходьте, друже мiй, я саме збирався викликати вас.

Начальник iберiйської державної полiцiї Карло Кабанерос, огрядний, з обвислими щоками червонувато-синього кольору i малесенькими очицями, майже начисто позбавленими вiй, сидiв у зручному шкiряному крiслi за великим письмовим столом. Голена кругла голова його виблискувала, як жовта бiльярдна куля. Очi не вiдриваючись дивилися на прибулого гострим, добре знайомим усiм службовцям полiцiї поглядом, який, здавалося, мiг просвердлити людину наскрiзь. Але цього разу лютi очицi мали iнший вираз - начебто в них виблискувало щось дружнє.

Мiгель Хуанес вклонився. I враз вiдчув тупий бiль у лiвiй скронi, на якiй, хоча й старанно запудрений, усе ж таки виднiвся чималий синець. Не стримавшись, Хуанес потер скроню рукою, намагаючись зробити це непомiтно. Та вiд зiркого погляду начальника трудно було щось приховати.

- А що це з вами, Хуанес? Покажiть-но! О, синець, та ще й який! Зчiпки у вас така прикраса? Здається, вчора її ще не було?

Детектив випростався:

- Невеличка неприємнiсть, пане Кабанерос. Довелося затримати одного пiдозрiлого. Пiд час тiєї iсторiї на Авеню-дель-Прадо. На жаль, була дуже велика метушня. I йому пощастило, скориставшись з неї, вдарити мене. От i все.

- Хто ж був той зухвалець? Ударити в скроню - та ще й кого! - нашого провiдного детектива! Ну, сподiваюсь, вiн дiстане тепер урок, гiдний такого нахабства, хе-хе, так, Хуанес?

Детектив зам'явся. Видно було, що ця розмова була йому не дуже приємною.

- Кхм... на жаль, цей чоловiк встиг утекти в тiй метушнi, - вiдповiв вiн стримано. - Звiсно, я його виявлю згодом. Бо добре запам'ятав його обличчя...

- А ще краще, мабуть, кулак, хо-хо-хо! - зареготав начальник полiцiї. Мiгель Хуанес дозволив собi не приєднатися до цього смiху: на його думку, дотепи та жарти шефа iнодi бували досить сумнiвними i в усякому разi неделiкатними. Певна рiч, вiн не сказав нiчого, але Кабанерос помiтив, що смiється один. Його обличчя враз змiнило вираз.

- Ну, ну, Хуанес, я ж тiльки пожартував, - промовив вiн. - Певен, що вiн од вас не втече. Проте все це дрiбницi, друже мiй, порiвняно з головним. Я, власне, i збирався викликати вас саме в зв'язку з учорашнiми подiями на Авеню-дель-Прадо... Та сiдайте, сiдайте! I можете курити.

Начальник полiцiї схрестив на грудях свої коротенькi пухкi руки i вмостився зручнiше в крiслi.

- Мушу вам сказати одразу, Хуанес, що уряд дуже незадоволений нами. Цебто полiцiєю, - продовжував вiн. - Менi переказували, що сам каудiльйо гнiвається! Ви розумiєте, що це значить i для мене, i для всiх нас? Каудiльйо гнiвається, Хуанес! Вiн каже: "На яких чортiв менi потрiбна така полiцiя, яка дозволяє подiбнi зухвалi вчинки божевiльних науковцiв?" А полiцiя - це я, розумiєте?

- Ну, щодо вашого дозволу... - почав був Мiгель Хуанес, але Карло Кабанерос враз обiрвав його:

- Так сказав каудiльйо, Хуанес! I нема чого сперечатися! I тут не до жартiв, ось що! Коли вже каудiльйо гнiвається, ми мусимо негайно зробити все, що вiд нас залежить. I навiть те, що не залежить вiд нас, все одно! Моя голова менi ще потрiбна, запевняю вас. Отож перед тим, як каудiльйо вiдiтне її, я напевне допоможу вiдлетiти кiльком iншим головам неподалiк вiд мене... коли вони не доведуть, що можуть добре працювати. Ось що!

Мiгель