Садівник з Очакова - Андрій Юрійович Курков

В його погляді блиснув азарт, губи розтягнулися в ледь помітній посмішці.

5

Ігор цієї ночі спав погано. Панцирна сітка під матрацом скрипіла щоразу, коли він перевертався з боку на бік, і своїм скрипом будила його.

Добре хоч те, що це не будило Степана, який похропував на сусідньому ліжку.

Врешті-решт Ігор влігся на спину і лежав з розплющеними очима. Дивився в низеньку стелю, що ледь біліла у темряві. Дивився і згадував минулий вечір і вечерю в господині. Згадував, як вона посміхалася якоюсь майже дитячою посмішкою, розповідаючи про Фіму Чагіна, і ця посмішка виглядала дивною на її змарнілому обличчі! В кінці розмови вона навіть проговорилася, що й сама була в Фіму закохана, зрештою, як і більшість дівчат Очакова. Фіма Чагін був худим, довгим, з гострим борлаком на шиї. Ніс був також гострий. З’явився він в Очакові несподівано — його бабуся, що жила у великому будинку, раптом захворіла. Це було після війни. І батьки відправили його з Каховки до неї, щоб будинок після її смерті чужим не дістався. Бабуся одужала і прожила, за словами господині, ще років десять разом з онуком, дружно й весело. Він, коли приїхав, спочатку з усіма очаківськими забіяками побився, показав свій гонор. Так Фіма здобув авторитет, його почали вважати своїм, «очаківським». Ходив на рибалку, лазив з іншими пацанами в порт, щоби щось потягнути, знімав з немісцевих рибальських човнів якорі і перепродував їх на ринку. Деколи його ловили, але він завжди втікав. Аж поки його за якусь дрібницю не посадив дільничний на два роки. З тюрми Фіма вийшов іншим — подорослішав, став мовчазним. І бігати перестав, а ходив повільно, повагом. І люди до нього приїжджали різні: і з Таганрога, і з Одеси, і з Ростова. Інколи жили в його будинку по кілька тижнів, а потім щезали, і на їх місце приїжджали інші. І всі, як один, худі й сухорляві. І грошенята мав. І дільничний з ним вітався і ні про що більше не питав. І так тривало років п’ять-шість, а може, й довше, поки його не знайшли зарізаним у власному будинку.

Ігор пригадав, як блимнув вогник в очах бабусі, коли вона розповідала про вбивство Фіми. Лежав Фіма, говорила вона, посеред вітальні на спині. З грудей ніж стирчав, а поряд грубезна пачка грошей, перев’язана мотузочком, лежала. І записка: «На пишний похорон».

Бабуся пообіцяла наступного ранку цей будинок показати.

Повернувшись в кімнату після вечері, Степан не зронив ні слова, роздягнувся, ліг і відразу захропів. А ось йому, Ігору, із сном цієї ночі не пощастило. І довелося під Степанове хропіння думати і згадувати минулий день і минулий вечір. Під ранок він все ж таки задрімав. Спав недовго, тому що незабаром ніби в саме вухо раптом закричали птахи, і очі самі собою розплющились, наче від переляку.

Виявилось, Степан відчинив віконце прибудови, за яким під сонцем, що сходило, прогрівався дзвінкий осінній ранок.

Кивнувши замість «добридень», Степан вийшов на подвір’я в самих трусах. На подвір’ї дзвякнуло відро, полилася вода з колонки, потім голосно запирхав садівник і невдовзі прибіг назад мокрий по пояс.

Поголившись, Степан знов вийшов надвір та швидко повернувся з двома великими яблуками. Одне кинув Ігору.

— Тримай сніданок! — сказав і смачно з хрускотом відкусив від свого яблука.

Хвилин через п’ятнадцять їх покликав з двору знайомий голос бабусі. Ні паспортами, ні їх іменами вона вчора не поцікавилася. Тому, постукавши у віконце, просто сказала: «Гей, шановні!». «Шановні» вийшли. Степан повісив на двері прибудови замок, замкнув його і двічі перевірив.

— Це на вулиці Кости Хетагурова, — говорила Анастасія Іванівна по дорозі. — Тут недалеко. Там зараз якась контора. Пенсійний фонд абощо.

Вони пройшли повз маленький магазинчик і повернули наліво. Спереду з’явилися двоповерхові цегляні будинки. Далі був пустир із згорілою дерев’яною хатою, а за пустирем, за невисокою залізною огорожею, стояла непоказна одноповерхова будівля з високим цоколем. Подвійні дерев’яні двері коричневого кольору підкреслювали непривітність державного закладу. По обидві боки від дверей висіли таблички: «Організація ветеранів праці м. Очакова» і «Громадська приймальня депутата Миколаївської облради Волочкова А. Г.».

— Ось він, — бабуся зупинилася. — Не змінився зовсім! — В її голосі прозвучали сльозливі нотки. — Там раніше, при Фімі, було чотири великих кімнати з пічками, а тепер, напевно, кімнат десять! Я якось туди заходила, до ветеранів. Гадала, допоможуть надбавку до пенсії отримати. — Вона сумно махнула рукою. — А років, напевно, з п’ять тому я тут Єгорова ще живого бачила, дільничного, який Фіму засадив! Тепер, мабуть, вже помер…

Степан зосереджено подивився на Анастасію Іванівну.

— Дільничні зазвичай довго живуть, — проговорив він задумливо. — Може, перевірити варто… Ви його адресу знаєте?

— Адреси точної не знаю, а будинок пам’ятаю. Це туди, — вона махнула рукою вздовж вулиці. — До моря. Огорожа в нього раніше червона була…

— Може, давайте до нього сходимо? — запропонував Степан. — Нам треба з ним поговорити, якщо він живий.

Хвилин п’ять ще мусили умовляти Анастасію Іванівну, перш ніж вона погодилась і повела їх до будинку Єгорова.

Двері в маленький потинькований будиночок за червоною огорожею відкрила веснянкувата шестилітня дівчинка.

— Дідусь вдома? — запитала її бабуся.

— Діду! — гукнула дівчинка і озирнулася назад. — Тут до тебе!

У коридор виглянув невисокий сухорлявий дідусь в синьому шерстяному спортивному костюмі з емблемою «Динамо». Спочатку він трохи налякано витріщався на двох чоловіків на порозі, і тільки потім помітив поряд з ними низеньку, зігнуту під тягарем років Анастасію Іванівну. Вираз його обличчя пом’якшав.

— Насте, це ти? — спитав він, не зводячи очей з бабусі.

— Ось, ублагали мене до тебе відвести пожильці мої, — кивнула вона на Степана та Ігора. — Зайти можна?

Старий кивнув.

Провів їх до кімнати, по дорозі намагаючись зловити літаючу в коридорі міль. Посадовив за стіл, накритий плюшевою скатертиною.

— Ви в якій справі? — запитав, всівшись навпроти них.

— Річ у тому, — почав пояснювати Степан, — що Фіма Чагін був чи то моїм родичем, чи то другом батька… Я хотів це з’ясувати… Тому й приїхав до Очакова.

— А я до чого? — здивувався старий.

— Ну, ви ж його у в’язницю засадили, отже щось про нього знали! — сказав Степан. — Наприклад, з ким він дружив? Дружив же він з ким-небудь тут?!

— Дружив?! — перепитав старий. — Може, й дружив. Не знаю. А займався він… як би це пояснити? Він усім займався! Крадене перепродував, гостей підозрілих приймав. Його будинок був чимось на копил «пошти до запитання». Залишали йому на зберігання різне