Садівник з Очакова - Андрій Юрійович Курков
Один попутник вже розливав пиво по склянках. Його рухи були чіткими, автоматичними. На обличчі — застиглий запал.
— Я не питиму, — холодно сказав, підвівши голову, Степан.
— Що, хвороба? — запитав той, що розливав.
— Гірше.
— Проти волі п’яним не будеш, — махнув рукою чолов’яга і подивився на Ігора. — А ти?
— Мені трошки, — сказав Ігор, — нам зранку працювати…
— А нам танцювати!!! — зареготав той. — Ми також не у відпустку їдемо. Два дні підводної зварки, потім по півлітра на брата, щоб зігрітися, і назад!
«Підводна зварка» викликала у Ігора повагу.
Сусід по купе простягнув Ігореві руку.
— Ваня, — назвався він. — А це — Женя, — перевів погляд на напарника.
— Я вийду покурити, — Степан вийшов з купе.
Поїзд рушив. Женя змішав собі і напарнику пива з горілкою. Поглядом запропонував Ігору такий самий коктейль, але Ігор відмовився.
У купе на хвилинку зайшов провідник. Зібрав квитки. З тими, що їхали у відрядження, привітався, наче з добре знайомими.
— Тільки не співайте вночі, — попросив їх подружньому, залишаючи купе.
Ігор випив склянку пива і пішов шукати Степана. Той стояв у тамбурі.
— Випили б хоч краплинку із ввічливості, — сказав Ігор.
— Якщо я вип’ю, то весь вагон не спатиме, — усміхнувся Степан. — А для радості мені й чаю вистачить!
— А якщо в Очакові ваших родичів знайдемо? До них жити переїдете? Чи в нас залишитесь? — запитав Ігор і почувся ніяково — так недоладно пролунало запитання.
— Хто його знає?! — здвигнув плечима Степан. — Якщо знайду… Та що їм до мене? Адже я — людина без грошей і прописки. Ні допомоги, ні дружби — нічого не прошу. Навчився своїм розумом жити. Познайомлюсь, та й усе… Знатиму, що не самі ми з дочкою на цьому світі. Хоч навряд чи залишився хтось з рідні… Родичів можна і без татуювання знайти. Там щось інше.
Коли вони повернулись з тамбура в купе, всі пляшки були порожні, а попутники, на їх подив, вже лежали на верхніх полицях.
— Там огірки залишились, пригощайтесь, — сказав один з них.
***
На площі перед Миколаївським вокзалом стояли мікроавтобуси із табличками на лобовому склі — назвами кінцевих пунктів маршруту. Ігор відразу зауважив бусик з назвою «Очаків-коса».
— Коли рушаєте? — запитав водія Ігор.
— Коли наповнимося, тоді й поїдемо, — відповів той, лузаючи насіння:
Над Очаковим яскраво сяяло сонце, освітлюючи кілька сірих «хрущовок» довкола двоповерхового автовокзального акваріума, три кіоски і кількох бабусь, які просто на асфальті торгували яблуками.
Степан, роззирнувшись, відразу попрямував до цих бабусь. Ігор поквапився за ним.
— Як ваші симиренки? — запитав Степан у однієї бабці.
— Дві гривні кіло, — відповіла вона. — Будете брати, віддам за півтори…
— А ви не підкажете, де б нам подешевше куток винайняти на кілька днів? — Степан змінив тему, що аж ніяк не здивувало бабусю.
— Чого ж ви так пізно приїхали? — вона із співчуттям розвела руками. — У морі зараз лише п’яні та діти купаються…
— А ми моржі, — посміхнувся садівник. — Ми не купатися, ми місто подивитися приїхали.
— Що ж у нас дивитися?! — сама себе запитала старенька. — Хоча чого ж? Церква є, музей з картинками десь у центрі… Кажуть, цікавий…
— Підемо, обов’язково і в музей підемо, — кивнув Степан. — Але спочатку нам би куток знайти!
Бабуся оглянула обох проникливим поглядом з ніг до голови.
— Є в мене кімнатка… Але менше, ніж за десять гривень на добу, я її не здам. Це без харчів, звичайно…
— Добре, торгуватись не будемо, — промовив садівник, начебто неохоче погоджуючись.
— Машо, ти мої попродаєш? — обернулася вона до бабусі поряд. — Я зараз повернусь!
Та кивнула.
Автовокзал і кілька «хрущовок» залишились позаду. Бабуся вела приїжджих повз приватні будинки.
— А ви звідки будете? — запитала по дорозі.
— Зі столиці, — відповів Степан.
Невдовзі зайшли на подвір’я старого цегляного будинку. Ігор відразу попрямував до ґанку.
— Гей, хлопче, не туди! — крикнула господиня, що затрималась біля хвіртки.
І повела їх за будинок, де гості побачили ще дві цегляні прибудови.
В одну з них вона й впустила чоловіків, знявши з дверцят навісний замок і разом з ключем передаючи його Степану. Всередині стояли два залізних ліжка, акуратно застелені. Біля маленького віконця — столик і два стільці, а під стіною така сама стара дерев’яна етажерка, що у Ігора в цегляному сараї.
— Ось, розташовуйтесь, — сказала вона. — А я піду далі торгувати.
Виходячи, озирнулась.
— Може, наперед заплатите?
Ігор простягнув їй двадцять гривень.
— Якщо довше пробудемо, доплатимо!
Степан викурив сигарету, і вони з Ігорем пішли на прогулянку містом. Вулиця, якою вони йшли, здалася Ігору безкінечною.
— Я думав, що Очаків не більший від Ірпеня, — зауважив він.
— Більше чи не більше, а в таких містечках всі один одного знають, це головне! — твердо промовив Степан. — Це головне, і не надто приємне. Вони відразу бачать, хто чужий!
Бабусю-господиню звали Анастасія Іванівна. Увечері вона постукала в їх віконце і покликала вечеряти.
У будинку Анастасії Іванівни пахло старим одягом. Ігору цей запах нагадував дитинство — у його бабусі в селі була скриня з сукнями, пальтами і хустками. Ігор інколи зазирав всередину, і звідти бив у ніс цей дивний млосний запах, який, однак, не був нестерпним, та навіть дуже неприємним. Мав у собі щось солодкаве, щось від осіннього прілого листя.
Бабуся пригощала гостей тушкованою капустою з грибами. Ніякого алкоголю на стіл не поставила, натомість відразу налила гостям чаю з великого фаянсового чайника.
— Ви тут давно живете? — спитав її Степан.
— Я очаківська, народилась тут, — відповіла господиня.
Очі Степана загорілися. Він швидко подивився на Ігора, а потім знову на Анастасію Іванівну.
— А ви випадково про Юхима Чагіна нічого не чули? — запитав сухим чітким голосом.
— Про Фіму?! — здивувалася вона. — Чого ж не чула? Фіму колись тут кожний другий знав!
На її обличчі з’явилася задумлива посмішка.
— Фіма вродливий був, моторний. Жінкам дуже подобався. Шкода, що його вбили…
— Як вбили? Коли? — вирвалося в Ігора.
Господиня задумалася.
— Напевно, за Хрущова… Точно! Відразу після того, як Хрущов Гагаріна в космос запустив. Чи раніше? Після супутника, якого також Хрущов в космос… Пам’ятаю, на похоронах всі лише про космос і гомоніли.
— А будинок, де він жив? — обережно запитав Степан. — Будинок цей ще стоїть?
— Стоїть, стоїть, — закивала господиня. — Куди ж він подінеться?!
