Чоловіки під охороною - Робер Мерль

Я чекаю на неї. Коли засапана Джекі знову під’їздить до мене, на вухо їй спадає пасмо білявого волосся, обличчя в неї розчервонілось, очі іскряться. Вона гнівно кричить мені:

— Якщо Чучка зробить такий вибрик ще раз, я прострелю ноги!

— Кому? — зухвало питаю я. — Їй чи мені?

— Докторе! — несамовито кричить Джекі. — Вам заборонено ставити мені запитання!

Я теж багровію:

— І все ж таки я поставлю вам одне запитання! Навіщо ви взяли мерина? Ви ж добре знаєте, що Чучка не може їх терпіти!

— Я його не брала, — відповідає Джекі трохи спокійніше. — Мені його привели вже осідланого.

Водночас вона перебирає в ліву руку повід і, нахилившись уперед, поправляє правою біляве пасмо, що вибилося з-під пілотки. Я спостерігаю за нею суто машинально, та враз цей її жест мене зворушує: він здається мені таким жіночним у цих незвичних умовах…

Джекі перехоплює мій погляд і, певно, здогадується, що в мене на душі, бо потуплює очі, і на хвилину западає досить напружена мовчанка.

— Їдьте далі, докторе, — каже вона, знов силкуючись говорити владним голосом конвоїра. — Нас чекає довга дорога.

Отже, «довга дорога»! Сказавши ці слова, Джекі порушила інструкцію, але це порушення вона зробила, певне, навмисне, щоб заспокоїти мене. Я повертаю Чучку й пускаю її ступою по рівній дорозі, якщо можна назвати «рівною» дорогу, про яку не знаєш, куди вона веде. Мабуть, Джекі, прохопившись про «довгу дорогу», мала на меті, по-перше, примусити мене повірити, нібито моїй безпеці ніщо не загрожує, а по-друге, зробити мене покірнішим. Я не можу нічого збагнути, тому покладаюсь на свій інстинкт, а він, як завжди, нічим мені не допомагає, лише розбуджує в душі передчуття, які з хвилини на хвилину стають дедалі суперечливішими.

Ми їдемо дорогою, якою їздили гуртом на верхові прогулянки, і високі ялиці, що здіймаються над нею, від найменшого подмуху вітру струшують нам на голови дощові краплі. Я радію, що здогадався накинути на себе плаща, й, шукаючи в його кишенях рукавиці, знаходжу там забуту кілька місяців тому зім’яту шапочку для гри в гольф. Я надягаю її. Сховавши так від неприємних краплин голову, я відчуваю задоволення, що знайшов цю стару шапочку, й згадую пов’язане з нею минуле. Та це задоволення триває не довго: моя радість одразу ж гасне, дух занепадає.

Чи міг я сьогодні не підкоритися наказові Гільди Гельсінгфорс? Аж ніяк. Адже мені загрожувала б небезпека все втратити. І ось озброєний конвоїр веде мене, заложника чи в’язня, хтозна й куди. Майбутнє, навіть найближче, мені не належить.

Дорога вже не така крута, і я — мабуть, щоб розвіяти похмурі думки, — пускаю кобилу клусом. Славна Чучка! Безперечно, вона єдина моя подруга в цьому безлюдному лісі. Над розмитою піщаною дорогою, що, скільки око сягне, петляє між ялицями, повисло свинцево-сіре небо, і звідкись цідиться тьмяне світло. Коли вщухає вітер, чути лише м’який стукіт копит моєї кобили, який луною відбивається позад мене — до речі, весь час улад із стукотом копит мерина. Я їду в ногу, як нікчемний солдафон.

Під’їжджаючи до роздоріжжя, де Джесперсен пустив учвал свого коня забороненою дорогою, я, звісно, беру ліворуч. Позад мене лунає наказ:

— Праворуч, докторе!

Праворуч?! На заборонену дорогу?! «Втеча» Джесперсена! Постріли Пуссі! Я зупиняю Чучку і обертаюсь.

— Ви сказали повертати праворуч? — міряю поглядом Джекі. — Ця дорога для нас заборонена. — І стискаю губи.

— Сьогодні — ні.

— Хто це сказав?

— Я.

Кілька секунд я розмірковую й приймаю ухвалу, яка приносить мені полегкість. Я відмовляюся виконати наказ Джекі.

— Дякую. Я туди не поїду.

Джекі дивиться на мене. Мій непослух так її вражає, що вона навіть забуває розгніватись.

— Що?! — питає вона. — Що ви сказали?

— Я не поїду цією дорогою.

— Чому?

— Нею заборонено їздити.

Я теж роздивляюсь її.

— Докторе, я ж вам сказала, що сьогодні як виняток…

Джекі не докінчує фрази, хоч говорила вона терпляче, немов до примхливої дитини. Я завважую, що її очі не так розгнівані, як заклопотані. Моя охоронниця опинилася в скрутному становищі! «Пакет» бунтує: не дає доставити себе до місця призначення. Що вона тепер робитиме? Погрожуватиме? Щойно це принесло їй не багато успіху.

Джекі мовчить, і я бачу, що вона розгубилася. Зрештою її мовчанка мене заспокоює. Тепер усе стає ясно: Джекі має наказ передати комусь «пакет» власноручно. Їй не доручали знищити його по дорозі.

Одначе я хочу бодай якось скористатися зі своєї переваги.

— Дякую, — кажу, — але мені не хочеться, щоб у мене стріляли.

— Це я у вас стрілятиму? — перепитує вона недовірливо.

— Пуссі ж стріляла в Джесперсена.

— Пуссі втратила самовладання. А сьогодні — не той випадок. Джесперсен порушив інструкцію. А ви виконуєте наказ.

— Цей наказ може виявитися пасткою.

— Пасткою?

— Якщо я поїду цією дорогою, ви мене вколошкаєте, а потім заявите, ніби я спробував утекти.

Сказавши ці слова, я дивлюся на Джекі так, наче звинувачую її. Я усвідомлюю, що цим провокую Джекі. Вдаю, ніби не довіряю її добрій волі, хоч насправді в глибині душі вже не сумніваюсь у ній.

— Докторе! — обурено вигукує Джекі.

Вона аж багровіє. Але цього разу не від гніву, а від образи. А що шкіра в неї досить прозора, то червона хвиля