Її величність кішка - Бернард Вербер

— Йому допомагали ви, королево Бастет, чи не так?

По хвилі Тамерлан провадить далі:

— Інтуїція підказує мені, що ви таки поцупили в тих фанатиків накопичувач. Тим-то бородаті й повернулися — шукаючи в Орсе Цінну штуковину, перевернули там усе догори дном.

Він знову замовкає — дає мені час належно оцінити його проникливість.

— Куди ви хилите, королю Тамерлане?

— Папуга потвердив, що ті, хто були на кораблі, справді мали ту славнозвісну флешку з усім людським знанням.

Мабуть, Шампольйон, щоб чорти його вхопили, підслухав мою розмову з Піфагором! І зрозумів, що тільки так можна схилити пацюка до зустрічі! Так ось чому він не схотів пояснювати, як домігся свого!

— Пропоную таку угоду, королево Бастет. Я дарую вам життя. Навзамін ви — перше — віддаєте нам РЕВАЗ, друге — скоряєтеся щурам як нижчий вид, до якого ми поставимося толерантно. Тоді забираєтесь геть, і ми даємо вам спокій.

Тим часом у моїй голові мигцем зблискує думка.

Він знає, що РЕВАЗ у нас, та гадки не має, що вона…

Я уриваю думку — що, як він її почує?

— Про що ви думаєте? — підозріливо питає щур.

— Так, ні про що. Кажіть далі, королю Тамерлане, я вас слухаю.

Ледь помітно повівши вухом, пацюк сіпає писком, тоді недовірливо веде далі:

— Коли б ви, Бастет, погодились на такі умови — прошу дуже, сміливо створюйте нову спільноту, і між нами — мир.

«Королевою» він мене уже не величає: говорить як до підлеглої.

— Я повторю запитання: про що ви думали?

Він може читати мої думки. Тож я не маю думати про те, «про що не маю думати». Віднині мій мозок — неприступна фортеця. Ану-бо хутенько відверну його увагу… зведу мову на щось інше…

— Покора як плата за мир… Для котів із водонапірної вежі ви, Тамерлане, мали таку саму пропозицію?

— Це ті, в кого за ватажка бридкий голошерстий котяра? Так, і вони погодилися.

— Здається, нічого доброго з того не вийшло.

— Ми розійшлись у тому, що таке покора. Вони полізли торгуватись… Але куди їм?.. Вам, Бастет, це до снаги.

— Я маю все зважити, — намагаюся вигадати час.

Ні про що не думати. Ні про що не думати.

— Здається, ви думаєте про те, що треба ні про що не думати. Отже… про що ви не маєте думати?

В моїй голові настійливо б’ється його запитання. Це майже боляче.

Ні про що не думати. Ні про що не думати.

— Ні про що.

— Неправда. Я почуваю у вас якусь… таємницю. І ви хочете будь-що її приховати.

Ні про що не думати. Ні про що не думати.

Аж тут я відчуваю, як його свідомість, жалом упившись у мою, заходиться її досліджувати.

Я знаю, що більше не витримаю, тож мушу якось відвернути його увагу. Віднайти думку, що вибухне у моїй голові. Тоді я згадую про сфінксів хвіст і тут-таки пирскаю зо сміху.

— Чому ти думаєш про хвіст сфінкса? І чого це ти так дивно почуваєшся?

Авжеж, він не знає, що таке гумор. Сміх може мене врятувати.

Я зосереджуюся на тому хвості. Щоб дужче себе розсмішити — думаю про його гладенький член, що входить у мене легко, наче ніж у масло, й аж закашлююсь від сміху.

— ПРО ЩО ТИ НАМАГАЄШСЯ НЕ ДУМАТИ, БАСТЕТ?

Я хочу від’єднатись, та мої пальці не такі спритні: коли я намагаюся висмикнути USB-кабель зі свого Третього Ока, пацюк щосили його притискає, не даючи мені змоги урвати зв’язок.

— ПРО ЩО ТИ ДУМАЄШ?

Член сфінкса. Член сфінкса. Член сфінкса. Головне — не думати, що в мене на…

— РЕВАЗ! У тебе на шиї РЕВАЗ!

Халепа.

Тамерлан марно намагається зірвати з мене ошийник. Я щодуху заціджую йому лапою — він аж відлітає. Кабель миттю висмикується: нарешті я вільна.

Ніхто не лізе у мої думки.

Та мій супротивник і не думає відступати так швидко. Він уже суне до мене, вимахуючи довгим червоним хвостом, як батогом; виписавши у повітрі кілька вісімок, та хвостина ляскає мене по носі.

Ай.

Мій писок озивається пекучим болем, що миттю розтікається по всьому тілу. Другий удар мене просто засліплює — щур поціляє хвостом у самісінькі очі. Страшенно пече. Я намагаюся відбиватись лапами, але даю маху.

Мій супротивник збіса спритний — незмінно ухиляючись від гострих пазурів, він і далі завдає мені влучних ударів.

Щур ось-ось візьме гору, тож я відступаю. Щоб здаватися більшою — наїжачуюсь.

Дрібний пацюк стає на задні лапи, готовий до нової атаки. Я й собі чиню так само: хай не забуває, хто тут більший.

Я помічаю, як ледь змінився блиск його червоних оченят. Тепер між нами — й тіні співчуття. Тепер ми вороги.

Аж тут він прожогом — я й зреагувати не встигаю — оббігає мене ззаду і встромляє пазури у спину. Я чую біль, коли мені в загривок упинаються його різці.

На щастя, зуби в нього закороткі, щоб продертся крізь товщу мого хутра й глибоко протнути шкіру. Густа шерсть навколо шиї мене врятувала. Оце і є моя перевага над сфінксом — шерсть.

Але пацюк не відступає: обвивши моє горло довгим хвостом, як батогом, починає мене душити.

Я задихаюсь. Намагаюся його вдарити, але щур, вчепившись мені у спину, легко ухиляється від моїх хаотичних ударів.

Мені бракує повітря — я слабну.

Піфагор мав рацію — не варто було брати РЕВАЗ.

Ну гаразд — можливо, я пихата ідіотка. Це все через мою гординю. Тепер я помру і РЕВАЗ дістанеться Тамерлану.

Браво, Бастет, ото вже вдалі перемовини… Яка ж я дурепа! Сама у це вплуталася, і що тепер? Я грала — однак, нічого не вигравши, програла…

Я востаннє черкаю назад кігтями — тільки дряпаю собі спину.

Дарма я це затіяла.

Аж тут, коли мене вже покидала остання надія, — з’являється якийсь звук, чиясь тінь — і пацюк миттю відпускає моє горло. Шампольйон! Він підлетів і схопив Тамерлана кігтями!

Молодець, какаду!

Вхопивши пацюка, Шампольйон підіймається в небо. Біда відлітає.

Набравши висоти, папуга врешті відпускає свою здобич: щур падає у річку.

Шкода: впустив би на землю — про Тамерлана можна було б назавжди забути! Ото вже дурило! Хоча, зрештою, чого чекати від папуги? Щось він таки зробив — це вже непогано.

Я користуюсь моментом і стрибаю в воду; за мною кидаються кілька щурів — аби я не допливла до табору.

Роман стежить за нами в бінокль, і