Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

До неї підходили знайомі, заговорювали, та вона відповідала небагатослівно, неуважно. Аля позирала на Юру: як він реагує? Проте новий знайомий гортав книжку, принесену Алею на пляж, і це заняття поглинало його. Вона звернула увагу, що він перегортає сторінку за сторінкою, не пропускаючи жодної, одначе і не затримуючись ні на одній більше секунди.

Аля дістала з пляжної торби записник, олівець і кількома штрихами спробувала накидати шарж. Та малюнок не виходив. Їй ніяк не вдавалося схопити риси, придатні для шаржування: Юрин профіль був класично невразливим. Тоді вона обіграла його позу, вираз обличчя, очей. Вийшло непогано, і, коли Юра нарешті закрив книжку, вона простягла йому записник.

— Впізнаєте?

— Та це ж я! — втішився він. — Схожий і несхожий. Як це вам удалося?

В його очах з’явився захват, і Алі стало приємно, що її малюнок справив враження.

Юра, уважно розглядаючи його, сказав:

— В одному місці схоже, в іншому — несхоже. Дуже несхоже. Але загалом — схоже, — він повертав аркушик, дивлячись на малюнок і так і сяк, потім вигукнув, наче зробив відкриття: — Ви намагаєтеся випнути й обіграти якусь рису!

— Авжеж, — знизала плечима Аля. — У цьому й полягає шаржування.

— Шаржування… — він так вимовив це слово, ніби чув його вперше. — Цікавий метод…

Легко скочив на ноги, простягнув їй руку. Море стало живим і веселим, а віддалік у сонячному мареві грілися гори — спини зелених верблюдів. Річка туману повільно пливла в ущелину, заповнивши її до краю. Світ був примарним…

Після вечері Юра ждав на неї біля їдальні будинку відпочинку. Вони гуляли в парку над морем. Місяць летів крізь легкі хмаринки, як новенька монета, кинута кимось у море на прощання. Юрій розповідав Алі про недавно прочитаний фантастичний роман, де діяла штучна людина — сигом. У неї завмирало серце, було трошки тривожно, і Юрій сам видався їй могутнім сигомом, котрий прийшов, аби зустрітися з нею. Згодом вона показала йому найромантичнішу алею парку, де над головою шелестіло листя і сплелися Ліани в зелені арки.

Вони були разом ще три дні, а потім він засмутив її, сказавши, що їде в дводенну екскурсію і повернеться тільки до її від’їзду. Ввечері, коли Юра провів її і попрощався, Аля довго дивилася йому вслід. Вона побачила, як назустріч Юрі звідкись із-за кущів вийшла темна масивна постать, простягла руку, перетинаючи шлях.

Аля вискочила па доріжку, закричала, кинулася до Юри.

Він повернувся до неї, поманив рукою. Його жест був звичайним, спокійним, і вона заспокоїлася, хоча серце калатало шалено, а дихання було шумним і уривчастим.

— Це мій особистий робот-слуга, — сказав Юрій.

Темна постать повернулася, просто на Алю подивилися два яскравих ока. Робот уклонився.

Все-таки Алю проймав нервовий дрож, і Юрій накинув їй на плечі піджак.

— Ви що, боїтесь його? — запитав.

— Трішки, — зізналася вона.

Тоді Юрій наказав роботу зображати закоханого і скласти спеціально для Алі баладу. Робот опустився на одне коліно, всередині у нього, — вона це бачила крізь щілину в його нагрудному щитку, — засвітилися додаткові індикатори, почулося гудіння. Потім гудіння змовкло і залунала мелодія, немов заграла гітара. Низький приємний голос заспівав:

— Колись закохався робот

У жінку земну, звичайну.

Історія ця банальна.

Та їй освідчився він:

— Я — робот, могутній, сталевий.

Як хочеш — зруйную місто,

Як хочеш — збудую замок,

Для тебе одної все… —

А жінка йому сказала:

— Твій голос луна, мов сирена,

Із сталі і руки, і серце,

Смертельні обійми твої,

Нащо мені місто і замок?

Я хочу палкого кохання.

Ти спробуй людиною стати,

Тоді й покохаю тебе. —

Тривожно, мов сполох закличний,

У робота стукало серце,

Од пристрасті плавились блоки

І плоттю ставали вони.

До милої знову прийшовши,

Він вигукнув:

— Сталося диво!

Живий я, такий, як і люди,

Тепер ти полюбиш мене.

Я місто уже не зруйную.

Я замок уже не збудую.

Та знаю я відчай і сумнів.

І тугу земну, і сум. —

А жінка йому відказала,

А жінка отак говорила:

— Я бачу, що сталося диво:

Ти просто мужчиною став.

Ти місто уже не зруйнуєш,

Ти замок уже не збудуєш,

А знаєш лиш біль та страждання…

То за що тебе кохать?

Проспівавши пісню, робот й далі стояв навколішки доти, доки Аля не дозволила йому встати. Вона підозрювала, що Юра готував їй сюрприз: сам склав пісню і заздалегідь наказав роботу розучити її.

Кілька днів вона ходила під враженням цього вечора й пісні. Люди довкола неї ніби посувалися на задній план, втрачали індивідуальність, ставали невиразним тлом, а на передньому плані був Юрій. Її трохи зобідило, що він не