Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік
— Двадцять воїнів нашого племені загинули від стріл людей апіака, — сказав він і, запустивши пальці в густе чорне волосся на голові, став безжально роздирати собі шкіру.
Він розповів про те, як добросерді люди племені аре-куна, повіривши миролюбним запевнянням Ганкаура, вирушили до нього з щедрими подарунками. Жорстокі апіака напоїли гостей горілкою і потім безжально повбивали їх. Двадцять молодих хлопців не повернулись додому. Лише на третій день апіака повісили на деревах біля річки спотворені трупи юних арекуна.
Вождь витяг люльку і став набивати її тютюном.
— Ви чимось завинили перед Ганкауром? — спитав Крутояр.
— Люди арекуна нікому не чинять кривди, — зітхнув Палехо. — Люди арекуна хочуть сіяти маніок, ходити на полювання і жити зі всіма в злагоді. — Вождь глибоко затягнувся димом. — Чорний Себастьян гнівається на нас за те, що ми торік під час великих дощів прийняли в себе голодних каучеро й годували їхніх жінок і дітей. Чорний Себастьян лаяв мене, кричав, що застрелить…
І тут був Чорний Себастьян! Крутояр раптом згадав його слова: “Туземці ненавидять білих”.
“Це ви сієте зненависть, сеньйоре Олів’єро, — подумав Крутояр, — Ви нацьковуєте людей апіака на людей арекуна. Ви боїтесь, щоб індіяни не порозумілися з нещасними каучеро. Ви винищуєте цілі селища…”
Коли Крутояр спитав Палехо, чи не чув той що-не-будь про білолицього мандрівника, вождь замислився. Потім підняв голову і сказав безбарвним, вимученим голосом:
— Білолиці приносять нам лихо. Ми боїмося білолицих.
Це була відповідь не стільки на слова професора, скільки на його власні таємні думки. Більше він не сказав жодного слова. Горе гнітило його душу, і він був увесь в полоні своїх гірких роздумів…
Сонце, пробиваючись крізь шпарини в бамбукових стінах, розсікає прохолодну темряву. Тремтять в його скісних стрілах дрібні порошинки, з темних кутків тягне прілим духом. Крутояр, розморений їжею, пригортає до себе сонного Олеся і слухає глухе бубоніння касіка.
Великий спис на сті’ні сяє в сонячному промінні. Спис довгий, гарно, зі смаком вирізьблений, з розкішною оздобою на держаку. Чорне дерево матово відбиває світло. Крутояр згадує щось, придивляється уважніше до списа, обводить очима просторе приміщення, і враз йому згадуються слова Тумаяуа: “Великий вождь Палехо забрав собі все, що належало по праву розподілу здобичі”. Невже це з тієї печери?
Індіянин перекладає касіку професорові слова. Печера древніх предків! Великі подарунки добрих духів! Обличчя Палехо жвавішає, він з невластивою йому легкістю встає з землі, йде в куток хижі і незабаром повертається з потемнілими від часу речами: жіночим гребінцем, важким бронзовим наконечником для стріл і ще якимись кістяними дрібничками. Крутояр уважно роздивляється трофеї, передає їх друзям. Це все? Старий винувато розводить руками. Все. Він багато чого продав білим, які приїжджали до нього з льяносів.
І тоді в розмову втручається Тумаяуа. Є ще одна річ, але, мабуть, вона нецікава сеньйорам. Тумаяуа просить батька принести “священну книгу білих”.
Палехо знову ніби прокидається від байдужості. Іде на жіночу половину хижі, довго там говорить з кимось, нарешті повертається. В руках у нього велика, в темній палітурці книга. Тумаяуа пояснює: коли в їхній сім’ї хтось захворіє, вони виривають сторінки і спалюють їх на вогні. І тоді злі духи незагайно покидають хворого.
Дикий, забобонний світ!
Крутояр бере книгу і з гіркотою відкриває затерту палітурку. Можна було б забрати її з собою, цікавий екземпляр середньовічної культури.
— Тумаяуа, — каже професор, — спитай свого батька, чи він часом не продасть мені цю річ?
Індіянин переказує вождеві Крутоярове прохання. Вождь ніби вагається хвилину, навіть усмішка сходить з його лиця, і губи щось мляво шепочуть. Він готовий віддати священну книгу, але тільки з одною умовою… Якщо сеньйор естрангейро дасть за неї білого порошку від пропасниці.
Білого порошку! Он воно що! Бідний Палехо, бідний, замучений лихоманкою Індіянський вождь благає порятунку для себе й своїх родичів.
— Скажи своєму батькові, - усміхається Крутояр, — що ми дамо йому багато хініну. Для нього, для його синів і для синів його синів.
Обмін зроблено. В Крутоярових руках старенька книжка, потерта, вигоріла, більшість листків в ній вирвано. Ті, що лишились, пожмакані, надірвані, не листки, а якісь клапті. Магічні листки! Скільки забобонної віри породжували вони в душах тубільців, яким дурманли-вим чадом труїли вони мозок нещасного касіка! З якого віку вона? З яких країв? Ні автора, ні титульних реквізитів. Цю книгу, як каже Палехо, його воїни дістали в іншому місці, з-під руїн старовинного монастиря. Може, вона розповість про загадкову стежку червоношкірих?
Після обіду касік вкладається спати. Тумаяуа відводить гостей у “громадський дім” — простору хижу під розлогими пальмами асаї. Там волого, тихо й дуже затишно. Під стінами лежать мішки з тютюном, — через кілька днів їх відвезуть на продаж до великої ріки. Гострий запах прив’ялого зілля п’янить і хилить на сон.
Як бути? Втома відбилася на обличчях мандрівників. Усі мовчать. Крутояр бездумно дивиться на похмуру стіну лісу, що підступає до самого селища, немов згуртований загін ворожого війська в чорних панцирах. Таємниця лишилася нерозгаданою. Заклик Ван-Саунгейнлера назавжди згасне в безгомінних нетрях.
Сівши на мішок з тютюном, Крутояр згадує останні слова молодого Тумаяуа: “Люди арекуна вдячні вам за любов і повагу. Вони завжди будуть пам’ятати своїх братів з далекої Радянської країни”.
Самсонов і Бунч уже сплять. Олесь, охоплений дрімотою, вмощується в кутку на копичці сухої трави. Крутояр думає, що треба б і йому відпочити. Адже завтра до схід сонця вони вирушать у дорогу до селища каучеро.
Так, треба відпочити. Але сон втік у сельву, знявся кудись у сіре безбарвне небо. І раптом Крутояр згадує: він досі не заглянув у пошматовану книгу
