Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік

— Так.

— А скажіть, сеньйоре, вам не доводилось зустрічати на річці таке маленьке паскудне суденце з назвою “Віргінія”?

— Ми зустріли “Віргінію”, - мовив професор. — Покинуте судно, дивне, страхітливе судно. Прибилось до берега і ніби когось чекало. Але, зрештою, нас не цікавлять покинуті кораблі. Це стосується вас, комісаре. Хіба не так?

Чорний Себастьян підозріло глянув на Крутояра, провів поглядом його руку, що якось мимоволі потягнулася до коротенького вуса.

— Ви кажете, що “Віргінія” стоїть біля берега? — спитав він.

— Стояла, комісаре.

— Не розумію. Чому стояла і чому не стоїть зараз? — важко повертаючи свинцевим язиком, спитав роздратовано Олів’єро.

— Не стоїть, тому що не встигли ми поминути її, як вона одразу ж загорілася. Ми були вражені. Просто так, ні сіло ні впало, взялася полум’ям. Ніби хто заклав усередину диявольську машинку…

Комісар підвівся. Помітивши, що гості хочуть зробити те саме, він жестом спинив їх. Він ще має до них справу. Одну невеличку справу.

З його тону Крутояр одразу збагнув, що зараз комісар скаже найголовніше.

Себастьян Олів’єро вже не був схильний до жартів і до перебільшеної ввічливості. Він вимагав правди. Що бачили мандрівники на “Віргінії”? Адже вони знайшли там забиту жінку, чи не так?

— Капітан Пабло узяв до себе на борт якусь поранену жінку, — промовив Крутояр, приймаючи виклик комісара. — Ми перев’язали її. Якщо сеньйор Олів’єро вимагатиме від нас офіційних свідчень, ми задовольнимо його вимогу…

Підійшовши до Крутояра, комісар поклав йому на плече руку.

— Я хочу говорити з вами як джентельмен із джентльменом.

— Прошу.

— Мене цікавить одне питання. Якщо ви відповісте на нього, ми залишимось друзями.

— Слухаю вас, сеньйоре Олів’єро.

— Жінка не говорила вам нічого… так би мовити, політичного… ви розумієте мене… В країні неспокійно. Такі люди, як вона, порушують спокій громадян, спричиняють невдоволення і, зрештою, доводять справу до братовбичних сутичок. Гадаю, що ви не прихильник кривавих ексцесів і допоможете запобігти неприємностям.

Професор розвів руками. Він нічого не знав. Жінка не сказала їм жодного слова, яке можна було б тлумачити в політичному смислі. Взагалі, вона весь час була непритомна.

Професор підвівся з-за столу. А за ним — Бунч і Самсонов.

Комісар Олів’єро надів капелюха. Він був злий і насуплений. Ступив крок до дверей, раптом став.

— Сеньоре професор, — мовив неголосно, з притиском на кожному слові, - я розумію вас краще, ніж ви думаєте. Мені не хотілось би вам погрожувати, але моє службове положення зобов’язує застерегти вас: ви даремно квапитесь у дорогу! Я б радив вам зачекати пароплава й повернутися назад — туди, звідки ви прибули. Не забувайте, сеньйоре професор, що сельва має свої закони!

Він бундючно вклонився і поквапно вийшов із хижі.

Експедиція вирушила в дорогу з першими променями сонця. Тумаяуа квапив Крутояра. Він знав у цих місцях всі стежки й броди. Йому не раз доводилось ходити із свого селища в селище каучеро. Не більше двох днів зайняв би для нього перехід через дикі нетрі. Але тепер із ним були білі люди. Кволі й безпорадні в сельві, вони пробиралися крізь гущавину надто обережно й повільно. Та це й не дивно. Адже вони жодного разу в житті не зустрічали господаря лісу — пуми, а про араньямону навіть не чули.

Правда, у білих людей був один револьвер, пара рушниць і два мачете, подарованих капітаном Пабло. Окрім того, вони вміли користуватися невеличким кружальцем із скла й заліза. Молодий сеньйор, якого всі звала Самсоновим, визначав по ньому схід сонця і край холодних вітрів. Коли грозова хмара закривала небо і в лісі ставало так темно, як у трюмі ланчії, білі люди дивилися на крихітну живу стрілку, і вона показувала вірний шлях.

Однак треба було поспішати. Якщо загін апіака зустріне їх у сельві, їм не уникнути лиха.

— Не треба брати багато їжі, - казав професорові Тумаяуа. — Легко ходити — далеко ходити.

Але сам він бере дуже багато їжі. І всього іншого, що може знадобитися в далекій дорозі. Він хоче бути і носієм, і провідником, і добрим порадником білих людей, які ще там, на “Голіафі”, стали йому друзями. Серце юнака відкидає думку, що вони — “аборісадо”, погані чужинці, про яких так часто говорить батько, ті самі “аборісадо”, що занапастили їхню країну і своєю жадобою кинули тінь смутку на вічно веселе сонце. Не може того бути! Тумаяуа вірить веселому, доброму Олесеві, і його батькові, і товаришам його батька. І тому Тумаяуа вибирає найлегший шлях і в очах його, що звертаються до білих братів, стільки суворої, земної турботи.

А сельва все важче зводиться перед ними, і ліани, ніби живі, тягнуться зі всіх боків, звисають зміями, обплутують дерева лапами спрута, корчаться в повітрі. Ліс такий чудернацько великий, темний, німий, він так давить, навалюється на мозок, впивається зеленими очима в серце, що вже зовсім не відчуваєш ні своїх ніг, ні своїх рук. І здається тобі, що не ти йдеш, що не ти ступаєш по м’якому, прілому листі, а хтось інший іде, а ти — тільки дивишся на нього оддалік, стежиш за ним повним зеленої каламуті поглядом. Все тут стерте, змішане, розчавлене вагою велетня. Вологі солодкувато-млосні випари немов змішалися з чорним мороком і проникають у кров, як отрута.

Тільки Тумаяуа іде вільно й легко, і байдуже йому до ліан, до дурманливо-вогкого смороду, до зелених очей сельви. Пружною ходою ступає він по ледь видимій стежці, перестрибує з стовбура на стовбур, рубає тесаком густе плетиво ліан. І здається, він зовсім