Остання збірка - Роберт Шеклі

На довершення картини дозвольте додати, що вітер віяв з північного заходу зі швидкістю п'ять миль на годину, Венера сходила, а Місяць перейшов у другу чверть. Можете зробити на підставі цих фактів власні висновки.

Я був уже на розі 98-ї вулиці й почав переходити на інший бік. Щойно я зійшов із тротуару, як хтось вигукнув:

— Вантажівка! Стережись, вантажівка!

Я стрибнув на тротуар, ошелешено озираючись. Поруч нікого не було. І раптом секундою пізніше за ріг, перехилившись на двох колесах, завернула вантажівка, проїхала на червоне світло й, гуркочучи, помчала вгору Бродвеєм. Якби не попередження, я б, напевно, загинув.

Усі ви чули подібні історії, чи не так? Про дивний голос, що попередив тітку Мінні, щоб вона не заходила в ліфт, який потім упав у підвал, чи порадив дядечкові Джо повернути квитки на «Титанік». На цьому подібні історії звичайно й закінчуються.

Як би я хотів, щоб і моя історія закінчилася так само.

— Дякую, друже, — сказав я й озирнувся довкола. Нікого не було видно.

— Ти все ще чуєш мене? — запитав голос.

— Звісно, чую. — Я зробив повний оберт і підозріливо поглянув на зачинені вікна квартири над головою. — Але де ти, чорт мене забирай?

— Безосновність, — відповів голос. — Підходить? Коефіцієнт заломлення, нематеріальна істота, бозна-хто. Я підібрав потрібний вираз?

— Ти невидимий? — насмілився я.

— Але хто ти?

— Валідузіанський дерг. — Хто?

— Я... розкрий, будь ласка, свою гортань трохи ширше. Дай подумати. Я — Дух Різдвяного Минулого. Істота з Чорної Лагуни. Наречена Франкенштейна. Я...

— Помовч, — сказав я. — Ти хочеш сказати... що ти привид або істота з іншої планети?

— Це те саме, — відповів дерг. — Очевидно.

Усе стало зрозумілим. І дурень би зрозумів, що голос належав комусь з іншої планети. На Землі він був невидимий, але його більш досконалі органи чуття зафіксували небезпеку, що наближається, і він мене попередив.

Звичайний, повсякденний паранормальний

інцидент.

Я квапливо рушив угору Бродвеєм.

— Що сталося? — запитав невидимий дерг.

— Нічого, — відповів я, — якщо не вважати того, що я стою посеред вулиці, розмовляючи з невидимим інопланетянином з бозна-яких глибин космосу. Очевидно, тебе можу чути лише я?

— Так, природно.

— Чудово! Знаєш, куди мене зрештою запроторять?

— Концепція, яку ти субвокалізував, мені не зовсім зрозуміла.

— У притулок для шизиків. Заклад для божевільних. У загін для психів. Саме туди поміщають людей, які розмовляють з невидимими інопланетянами. Дякую за попередження, приятелю. Добраніч.

Відчувши полегшення, я повернув на схід, сподіваючись, що мій невидимий друг і надалі рухатиметься Бродвеєм.

— Ти не хочеш говорити зі мною? — запитав дерг.

Я похитав головою — це був нешкідливий жест, який навряд чи приверне чиюсь увагу — і покрокував далі.

— Але ти мусиш, — вимовив дерг. У його голосі пролунав розпач. — Справжній субвокальний контакт — надзвичайно рідкісне явище і до того ж дуже складне. Іноді мені щастить передати попередження просто перед небезпечним моментом. Але потім зв'язок уривається.

Ось чим пояснюються передчуття тітки Мінні. Але в мене досі жодних передчуттів не було.

— Необхідні умови можуть не скластися ще сто років! -простогнав дерг.

Які умови? Бряжчання п'яти монет і трьох ключів одночасно зі сходом Венери? Напевно, варто це дослідити, але без мене. Усі ці паранормальні речі довести неможливо. У світі достатньо людей, які намагаються розв'язати рукави гамівної сорочки, і мене зовсім не тішить перспектива поповнити їхні лави.

— Просто дай мені спокій, — сказав я. Поліцейський поглянув на мене з подивом. Я весело посміхнувся й попрямував далі.

— Я високо ціную твою соціальну ситуацію, — вів своєї дерг, — але цей контакт відповідає твоїм інтересам. Я хочу захистити тебе від тисяч небезпек людського існування.

Я нічого не відповів.

— Як хочеш, — сказав дерг, — я не можу тебе змусити. Доведеться запропонувати свої послуги в іншому місці. Прощавай, друже.

Я задоволено кивнув.

— І останнє, — сказав він. — Тримайся завтра якнайдалі від метро між полуднем і п'ятнадцять по першій. Бувай. -Гей? Чому?

— Одна людина загине на станції Коламбус Серкл: там буде велика юрба, і її випадково зіштовхнуть під потяг. Тебе, якщо ти будеш там. Прощавай.

— Там завтра хтось повинен загинути? — перепитав я. — Ти впевнений?

— Певна річ.

— І це буде в газетах?

— Мабуть.

— І ти знаєш про всі подібні випадки?

— Я можу відчувати усі небезпеки, спрямовані на тебе, які поширюються у часі. Моє єдине бажання — захистити тебе від них.

Я зупинився. Двоє дівчат пирснули сміхом, помітивши, що я розмовляю сам із собою. Я рушив далі.

— Послухай, — прошепотів я, — ти зможеш почекати до завтрашнього вечора?

— А ти дозволиш мені бути твоїм захисником? — нетерпляче запитав дерг.

— Завтра скажу, — пообіцяв я. — Коли прочитаю вечірні газети.

У газеті справді виявилося повідомлення. Я прочитав його у своїй мебльованій кімнаті на 113-й вулиці. Юрба штовхнула чоловіка, він втратив рівновагу й упав під потяг, що наближався. Це дало мені достатні підстави для роздумів, поки я чекав появи мого невидимого захисника.

Я не знав, що робити. Його прагнення захищати мене видавалося цілком щирим. Але я не знав, чи справді хочу цього. Тому, коли за годину дерг установив зі мною контакт, ця ідея подобалася мені ще менше, ніж раніше, про що я йому й сказав.

— Ти мені не довіряєш? — запитав дерг.

— Я просто хочу жити нормальним життям.

— Якщо взагалі житимеш, — нагадав він мені. — Та вантажівка вчора увечері...

— Це була випадковість, таке буває раз у житті.

— Одного разу вистачить, щоб умерти, — розважливо сказав дерг. — Згадай ще про метро.

— Це не рахується. Я не збирався сьогодні їхати на метро.

— Але в тебе не було причин не їхати. Ось що важливо. Так само, як у тебе немає причин не приймати душ протягом найближчої години.

— А чому мені не слід приймати душ?

— Міс Флін, — сказав дерг, — яка живе у кінці коридору, щойно звідти пішла й залишила шматок мокрого рожевого мила на рожевій кахляній підлозі у ванній. Ти міг послизнутися на ньому й розтягти зв'язки.

— Це ж не смертельно?

—