Остання збірка - Роберт Шеклі

Гірська стежина ставала дедалі стрімкішою, а сонце палило нещадно. Пакстон весь змок, незважаючи на кондиціонер у комбінезоні. До того ж ця пригода уже добряче йому набридла.

— Коли, нарешті, ми звідси заберемося? — не витримав він.

Герера поблажливо поплескав його по плечі.

— Тобі що, не потрібне багатство?

— Ми й так багаті, — заперечив Пакстон.

— Але не досить, — сказав Герера, і на його довгастому смаглявому обличчі блиснула посмішка.

Підійшов Стелмен, відсапуючись під вагою аналізаторів. Він обережно поставив апаратуру на стежку й сів поруч.

— Може, трохи перепочинемо?

— Чому б ні? — відгукнувся Герера. — Часу в нас удосталь.

Він сів, спершись спиною об скелю, що за формою нагадувала літеру Т.

Стелмен розкурив люльку, а Герера розстебнув «блискавку» й дістав з кишені комбінезона сигару. Пакстон якийсь час спостерігав за ними.

— То коли ж ми заберемося з цієї планети? — нарешті запитав він. — Чи, може, оселимося тут навіки?

Герера лише всміхнувся й клацнув запальничкою, розкурюючи сигару.

— Мені відповість хто-небудь?! — підвищив голос Пакстон.

— Заспокойся. Ти в меншості, — вимовив Стелмен. -У цьому підприємстві ми, троє, — рівноправні партнери.

— Але гроші — мої! — заявив Пакстон.

— Звісно. Тому тебе й узяли. У Герери — великий практичний досвід роботи в горах. Я — добре орієнтуюсь у теорії, до того ж посвідчення пілота є лише в мене. А ти дав гроші.

— Але корабель аж тріщить від видобутого! — вигукнув Пакстон. — Усі трюми вщерть завантажені! Саме час податися до якого-небудь цивілізованого місця й почати витрачати.

— Нам з Герерою чужі твої аристократичні уявлення про багатство, — підкреслено терпляче поясний Стелмен. — Проте в нас є одне безневинне бажання — заповнити скарбами кожен закуток корабля. Золоті самородки -в паливні баки, смарагди — у бляшанки з-під борошна, а на палубу — алмази насипом, півметровим шаром. Тут для цього саме місце. Довкола неймовірне багатство, яке так і проситься, щоб його забрали. Ми хочемо бути безмежно, жахливо багатими, Пакстоне.

Пакстон не слухав. Він напружено вдивлявся в якусь точку на краю стежки.

— Це дерево щойно ворухнулося, — низьким голосом промовив він.

Герера вибухнув сміхом.

— Мабуть, монстри, — презирливо кинув він.

— Заспокойся, — похмуро вимовив Стелмен. — Синку, я вже немолодий, огрядний і мене легко налякати. Невже ти гадаєш, що я сидів би тут, якби існувала хоч найменша небезпека?

— Он! Знову ворухнулося!

— Три місяці тому ми обстежили всю планету, — нагадав Стелмен, — і не знайшли ані розумних істот, ані небезпечних тварин, ані отруйних рослин. Пам'ятаєш? Єдине, що ми знайшли, — це ліси й гори, золото й озера, смарагди й ріки, а також алмази. Якби тут що-небудь було, воно уже, напевно, давно напало на нас?

— Кажу вам, я бачив, як це дерево ворухнулося! — наполягав Пакстон.

Герера підвівся.

— Оце дерево? — уточнив він.

— Так. Поглянь, воно навіть не схоже на інші. Інша текстура...

Одним відпрацьованим рухом Герера вихопив з бічної кобури бластер «Марк-ІІ» і зробив три швидкі постріли. Дерево й чагарник на десяток метрів довкола спалахнули й розсипалися на попіл.

— Нікого нема, — підсумував Герера.

— Я чув, як воно скрикнуло, коли ти стріляв.

— Звісно. А тепер воно мертве, — заспокійливо вимовив Герера. — Наступного разу, коли помітиш, як хтось ворушиться, одразу кажи мені, і я пальну. А тепер ходімо назбираємо ще трохи дрібних смарагдів?

Пакстон і Стелмен підняли свої рюкзаки й подалися стежкою за Герерою.

— Простий хлопець, еге ж? — усміхаючись, промовив Стелмен.

Дрог поволі приходив до тями. Вогнева зброя мірака застала його зненацька, коли він прикинувся деревом і був зовсім беззахисний.

Він і досі не міг зрозуміти, як це сталося. Не було ані запаху страху, ані попереджувального пирхання, ані гарчання, взагалі жодного сигналу!

Мірак напав зненацька, зі сліпою, безрозсудною люттю, не з'ясовуючи, хто перед ним: друг чи ворог.

Аж тепер Дрог почав усвідомлювати характер тварини, з якою мав справу.

Він дочекався, поки стукіт копит міраків стих удалині, а тоді, долаючи біль, спробував випустити оптичний рецептор. Нічого не вийшло. На мить його охопила хвиля розпачу. Якщо уражена центральна нервова система, це — кінець. Він знову зосередився. Уламок скелі сповз із його тіла, і цього разу спроба увінчалася успіхом: він зміг відновитися. Дрог швидко провів внутрішнє сканування й полегшено зітхнув. Він був на волосок він смерті. Лише інстинктивна квондикація в момент спалаху врятувала йому життя.

Дрог замислився щодо подальших дій, але швидко дійшов висновку, що внаслідок цієї раптової, непередбаченої атаки начисто втратив усі свої мисливські навички. До того ж виявилося, що в нього взагалі немає бажання знову зустрічатися з цими небезпечними тваринами...

Припустимо, він повернеться без цієї дурної шкури... Командирові можна сказати, що всі міраки виявилися самицями і, отже, перебували під захистом Закону про полювання. Слово Молодшого Скаута цінувалося високо, тож ніхто не поставить його під сумнів, а тим більше не піде перевіряти.

Але ні, це неможливо! Як він смів навіть подумати про таке?!

Дрог похмуро усміхнувся. Що ж, тоді залишається скласти з себе обов'язки скаута й покласти край цим безглуздим розвагам — табірним багаттям, співам, іграм, товариству...

«Ніколи!» — твердо вирішив Дрог, опанувавши себе. Він поводиться так, ніби має справу із супротивником, здатним до планомірних дій. Але міраки — навіть не розумні істоти. Жодне створіння, позбавлене щупалець, не може мати розвиненого інтелекту. Так сказано в законі Етліба, який ще ніхто не спростував.

У поєдинку між розумом та інстинктивною хитрістю завжди перемагає розум. Це неминуче. Треба лише знайти відповідний спосіб.

Дрог знову взяв слід міраків і пішов на запах. Яку б стародавну зброю йому застосувати? Може, невелику атомну бомбу? Ні, вона майже напевно зіпсує шкуру.

Раптом він зупинився й розсміявся. Насправді все дуже просто, треба лише трохи поміркувати. Навіщо вступати в безпосередній контакт із міраками, якщо це так небезпечно? Настав час звернутися по допомогу до розуму, скористатись знанням психології тварин, мистецтвом ставити пастки й застосовувати принади.

Замість того щоб вистежувати міраків, він піде до їхнього лігва й влаштує там пастку.

Вони поверталися до тимчасового табору, розбитого в печері, коли сонце вже ховалося за обрій.

Кожна скеля, кожен гірський пік відкидали різкі, чітко окреслені тіні. П'ятьма милями нижче, в долині,