Остання збірка - Роберт Шеклі

— Саме це я й збираюсь з'ясувати, — відповів Пакстон, вимахуючи двома бластерами. — Можливо, корабель зазнав катастрофи, а може, вона вирішила розважитися й поцупила чиюсь ракету...

— Сядь! — рявкнув Герера.

— Він має рацію, — Стелмен спробував переконати Пак-стона. — Навіть якщо там і справді дівчина, в чому я дуже сумніваюсь, ми нічим не зможемо їй допомогти.

— О-о, допоможіть, рятуйте, ґвалтують! — лементувала дівчина.

— Геть з дороги, — погрозливим басом сказав Пакстон.

— Справді йдеш? — недовірливо поцікавився Герера.

— Хочеш мене спинити?

— Та ні, щасливої дороги, — Герера махнув у бік виходу. — На кладовище.

— Ми не можемо його відпустити! — Стелмен хапав ротом повітря.

— Чому ж? Коли людині так кортить, — безтурботно промовив Герера.

— За мене не турбуйтесь, — сказав Пакстон. — За чверть години я повернуся — разом із дівчиною!

Він повернувся на каблуках і попрямував до виходу. Герера нахилився вперед і розрахованим рухом опустив на голову Пакстона поліно, заготовлене для багаття. Стелмен підхопив обм'якле тіло.

Вони поклали Пакстона в дальньому кінці печери й продовжили пильнувати. Нещасна жінка безперервно стогнала й благала про допомогу ще годин із п'ять. Надто довго навіть як для мелодраматичного серіалу. Це, зрештою, був змушений визнати й Пакстон.

Настав похмурий дощовий світанок. Дрог, як і раніше, ховався за сто метрів від печери. Він побачив міраків, які вийшли щільною групою, тримаючи зброю напоготові й уважно стежачи за кожним рухом довкола.

Чому не спрацювала ідея з манком? Підручник скаута стверджував, що це найнадійніший спосіб приманювання самців мірака. Може зараз не сезон парування?

Міраки прямували до металевого яйцеподібного апарата, в якому Дрог одразу розпізнав примітивний космічний корабель. Зроблено, звісно, грубо, але всередині міраки будуть у безпеці.

Звісно, можна було б їх тревестувати й покінчити з цією справою. Але це було б не дуже гуманно. Давні елбонайці були людьми шляхетними й милосердними, і Молодший Скаут намагався наслідувати їх в усьому. Крім того, тревестування не було справді піонерським методом.

Лишалася ілітросія. Це був найдавніший прийом, описаний у підручнику, але щоб його застосувати, треба було підійти якнайближче до міраків. Дрогові було нічого втрачати.

На щастя, погодні умови були найсприятливішими.

Усе почалося з мрячного серпанка при самій землі. Але в міру того, як водянисте сонце сходило над сірим горизонтом, туман здіймався вище й густішав.

Коли він став зовсім щільним, Герера спересердя вилаявся.

— Тримайтеся ближче один до одного! От нещастя!

Незабаром вони йшли, поклавши руки на плечі один одному, тримаючи напоготові бластери й пильно вдивляючись у непроникний туман.

— Гереро?

— Чого тобі?

— Ти впевнений, що ми йдемо куди слід?

— Звісно. Я взяв азимут за компасом ще до того, як туман згустився.

— А якщо компас несправний?

— Навіть не думай про це!

Вони рухалися далі, обережно намацуючи дорогу поміж уламками скель.

— По-моєму, я бачу корабель, — сказав Пакстон.

— Ні, ще зарано, — заперечив Герера.

Стелмен, спіткнувшись об камінь, випустив бластер, напомацки знайшов його і почав шукати рукою плече Герери. Знайшов його і рушив далі.

— Схоже, ми майже на місці, — сказав Герера.

— Сподіваюсь, — мовив Пакстон. — 3 мене досить.

— Думаєш, твоя дівчина чекає тебе на кораблі?

— Не трави душу!

— Гаразд, — промовив Герера. — Гей, Стелмене, краще й далі тримайся за моє плече. Не варто нам розділятися.

— Я тримаюся, — відгукнувся Стелмен.

— Нічого подібного!

— Кажу тобі — тримаюся!

— Слухай, я краще знаю, тримається хтось за моє плече чи ні.

— Це твоє плече, Пакстоне?

— Ні, — відповів Пакстон.

— Погано, — сказав Стелмен дуже повільно. — Це зовсім погано.

— Чому?

— Тому що я точно тримаюся за чиєсь плече.

— Лягайте! — вигукнув Герера. — Негайно лягайте, обидва! Я стрілятиму!

Але було запізно. Повітря наповнилося кисло-солодким ароматом. Стелмен і Пакстон вдихнули його й знепритомніли. Герера наосліп побіг уперед, намагаючись не дихати, перечепився об камінь, упав, спробував підвестися і...

Усе стало чорним.

Туман раптом розвіявся. На рівнині стояв лише Дрог. Він тріумфально усміхався. Узявши мисливський ніж з довгим вузьким лезом, він схилився над найближчим міраком...

Космічний корабель прямував до Землі на граничній швидкості, так що надпросторовий двигун щомиті загрожував розпастися на дрізки. Герера, що схилився над пультом керування, нарешті опанував себе й зменшив швидкість. Його обличчя, звичайно вкрите рівною засмагою, і досі було попелястим, а пальці тремтіли над пультом.

Зі спального відсіку вийшов Стелмен і втомлено впав у крісло другого пілота.

— Як там Пакстон? — запитав Герера.

— Я вкатав йому Дрон-3, — відповів Стелмен. — 3 ним усе буде гаразд.

— Хороший хлопець, — зауважив Герера.

— Гадаю, це просто шок, — сказав Стелмен. — Як прийде до тями — посаджу його рахувати алмази. Наскільки я розумію, рахувати алмази, за таких обставин — це найкраща терапія.

Герера посміхнувся, його обличчя почало набувати звичайного кольору.

— Тепер, коли все позаду, мабуть, і мені варто трохи порахувати алмази.

Його видовжене обличчя раптом спохмурніло.

— Але все-таки, Стелмене, хто міг усе це утнути? Ніяк не збагну!

Зліт скаутів завершився грандіозною виставою. Загін 22 «Ширяючий сокіл» розіграв коротку пантоміму, що символізувала звільнення Елбонаї. «Відважні бізони», загін 31, вдяглися у справжні піонерські костюми. А на чолі загону 19 — «Розлючений мірак» крокував Дрог — скаут першого класу, виблискуючи відзнакою за особливі досягнення. У руках він тримав прапор свого загону (висока честь для скаута) — і всі голосно вітали його.

Високо на флагштоку гордо майоріла характерна, міцна, бездоганно вичинена шкура дорослого мірака, весело виблискуючи на сонці всіма своїми блискавками, трубками, циферблатами, пряжками, кобурами та ґудзиками.

Захист

Наступного тижня в Бірмі розіб'ється літак, але це ніяк не вплине на мене тут, у Нью-Йорку. І фиги теж не зможуть заподіяти мені шкоди, адже дверцята всіх моїх шаф щільно зачинені.

Ні, найбільшою проблемою є ліснеризування. Мені не можна ліснеризувати. Абсолютно не можна. Як ви, очевидно, розумієте, мені це зашкодить.

На додачу до всього я серйозно застудився.

Усе почалося ввечері сьомого листопада. Я крокував Бродвеєм до кафетерію Бейкера. На моїх губах блукала легка посмішка, тому що вдень я, нарешті, склав доволі важкий іспит з фізики. У моїй кишені тихенько