Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Йому згадалися сторінки пригодницьких романів, у яких слідчі ловили злочинців. Вони часто розпочинали слідство запитанням: “Кому це вигідно?” “Кому це вигідно?” — запитав сам себе Олександр Миколайович і вперше усміхнувся. Запитання в даній ситуації звучало безглуздо. Аби знайти позитивну відповідь на нього, слід було знову звернутися до думки про божевільного. “А чи випадково мені весь час приходить у голову та ж сама думка? Чи немає в цьому закономірності? Якщо-факти вказують на те, що тут побував божевільний, то чи не варто пошукати його. Наприклад, припустити, що захворів один із працівників лабораторії… У такому разі внаслідок хвороби він мав стати генієм і відкрити новий спосіб керування, — відповів собі Олександр Миколайович. — Тоді зловмисника належало б пошукати з-посеред наших ерудитів, знайомих і з нейрохірургією, і з фізіологією, і з радіоелектронікою… У нас є принаймні двоє таких. Один з них — я, а другий — мій зам, тишко з оленячими очима…”

Він запитався: “Чи дуже б я здивувався, дізнавшись, що це витівки Михайла Дмитровича?” Не знайшов однозначної відповіді і поставив собі наступне запитання: “Що слід негайно вчинити?” Перш ніж він відповів собі, його рука схопила гострозубці і перекусила дротик, який вів до телекамери…

Портрет Олексія Резанова ніколи не появлявся на дошці пошани автогосподарства. Олексія не було відзначено Урядовими нагородами або хоча б грамотою обкому профспілки. Проте, з іншого боку, водійський талон попереджень Резапова не скидався на мереживо — компостер автоінспектора залишив на ньому всього два проколи. І стосовно доган у Олексія було чисто — одну “без занесення” він уже давно зняв безаварійною роботою. Не зловживав Резанов і спиртним. Втім, тут слід зробити застереження, бо в ранній молодості був період — півтора року неподіленого кохання, — коли тільки зичливість автоінспектора, що був “у курсі”, порятувала Резанова від поважних неприємностей. Та це минулося безповоротно. А нині вдома чекають на Олексія дружина й син. І, згадуючи про Петька, Петра Олексійовича, Резанов плавно натискує на педаль акселератора.

Ваговоз збільшує швидкість. Десять величезних коліс справно розмотують рулон шляху. Біжать назустріч, розчепіривши руки-віття, веселі молоді клени. Шумлять щось привітне, та хіба за гулом двигуна розбереш? Олексій кидає погляд на покажчик бензобака: бензину ще досить. Не треба звертати на заправку і томитися у черзі.

Автострада тут рівна, як стріла, від випадкових перехожих і чотириногих порушників огороджена спеціальною сіткою. “Можна й відпочити”, — думає водій.

Зненацька перед лобовим склом мелькає тінь. Олексій ще не встигає розгледіти її, а нога автоматично вдавлює до краю гальмову педаль, руки вивертають кермо.

Різкий свист ріже слух. Вищать гальма. Машину заносить. Олексія шпурляє вперед. Він ударяється зубами об кермо, відчуваючи, як впиваються в тіло прив’язні ремені, і бачить перед машиною людську постать, котра взялася невідь звідки. Шостим чуттям водія Олексій знає, що він не може врятувати людину, що всі його зусилля марні. Останнє, що він бачить, — бліде закинуте обличчя та виставлену, мов для захисту, руку перехожого…

…Коли автоінспектор і карета “швидкої допомоги” водночас прибули на місце аварії, Олексій Резанов був мертвий. Його тіло насилу витягли з розплющеної кабіни перекинутого ваговоза.

Автоінспектор ніяк не міг установити причину гальмування та крутого вирулювання. Скільки він не оглядав дорогу перед автомобілем, не вдалося виявити нічого, що могло б дати ключ до розгадки події. Людина чи тварина — в цьому автоінспектор був упевнений — проникнути на огороджену спеціальною сіткою автостраду не могли. Сама собою напрошувалася версія, що шофер задрімав і вивернув кермо мимоволі, а вже потім загальмував. Автоінспектор сфотографував ваговоз із кількох позицій.

Шалено завиваючи, під’їхала машина техдопомоги, оснащена підйомним краном. Дебелі молодці з обвітреними червоними обличчями просунули під ваговоз Резанова спеціальні сталеві пояси-ланцюги, закріпили їх петлями, вбили в них гаки підйомного крана.

— Віра! — і ваговоз повільно, мов смертельно поранений звір, став підніматися на колеса. Автоінспектор знову зусібіч заклацав затвором фотоапарата.

Раптом він зупинився, підійшов ближче. І тут він побачив таке, що в нього миттю зашерхло горло, замість слів з рота виривалися безтямні звуки. Жестами він попросив робітників припинити підйом і, присвічуючи ліхтариком, нахилився до лівого крила машини. Тепер сумнівів не залишалося: там, на заокругленні, виднівся вдавлений виразний відбиток людської долоні…

Минуло ще кілька секунд, доки автоінспектор переборов подив і знову заходився фотографувати. Потім, розпорядившись, аби ніхто не торкався ваговоза, попрямував до своєї машини і по радіотелефону викликав чергового ДАІ по місту.

Невдовзі на місце події прибув величезний автофургон із синьою смугою на борту та червоним написом “Міліція”. Це була пересувна криміналістична лабораторія. З неї вийшло двоє чоловіків у однакових світлих плащах. Один з них, низенький і худий, ніс валізку, на шиї другого, опасистого і високого, з червоною потилицею, бовталося кілька фотоапаратів та лампочок з рефлекторами. В правій опущеній руці він тримав, наче мініатюрну гармату, ще один фотоапарат з телескопічною насадкою. Від фотоапарата тягнувся довгий провід, який зникав у надрах фургона-лабораторії. Ще два проводи до фургона тяглися від гірлянди фотоапаратів і лампочок на його грудях. Здавалося, весь цей чоловік — лише придаток до лабораторії, один з її агрегатів. Він кілька разів обійшов понівечений ваговоз. Знову заклацали фотоапарати. Цим разом зйомка провадилась у невидимому промінні спектра — інфрачервоному та ультрафіолетовому, аби виявити те, що вже стерлося або зітреться в ході розслідування.

По тому експерти заміряли місце події. Промені ліхтариків затанцювали, мов світлячки, по асфальту й землі на узбіччі. Почувся вигук:

— Отут!

Інспектор поспішив на вигук і побачив, що експерт нахилився і роздивляється сліди на грунті. їх залишили чоловічі гостроносі черевики на рубчастій підошві. Другий експерт уже готував гіпс для зняття відбитків.

Сліди вели на автостраду. Їх удалося виявити і по другий бік траси. Виміривши відстань між слідами і встановивши довжину кроку, експерти вирахували за таблицею зріст мужчини, що перетнув автостраду. Був він ледь вище середнього —