Колір магії - Террі Пратчетт
У Ринсвінда почала зароджуватись підозра щодо призначення цих костюмів.
Прямо перед ними стояв стіл із розгорнутими на ньому картами зоряного неба і пергаментними згортками, що рясніли колонками цифр. Хто б не носив ті костюми, подумав Ринсвінд, в нього, напевне, були відважні наміри вирушити туди, де жодна людина (не беручи до уваги безталанних моряків, що заблукали, та вони, зрештою, не рахуються) ще досі не ступала ногою, а тому його підозра потрохи переростала у цілком конкретне і жахливе передчуття.
Він обернувся і побачив, що Двоцвіт дивиться на нього з дурнувато-замріяним виразом обличчя.
— Ні — почав Ринсвінд якомога твердіше. Двоцвіт навіть вухом не повів.
— Богиня говорила, що двох людей збираються спустити через Край у міжзоряний простір, — сказав він, поблискуючи очима, — а троль Тифіс сказав, що для таких мандрів знадобиться певне захисне спорядження, пам’ятаєш? Крулійці про це подбали. Перед нами — космічні обладунки.
— Тіснуваті, як на мене, — швиденько сказав Ринсвінд і, вхопивши туриста за руку, додав, — послухай, ходімо вже звідси, нам тут нічого робити...
— І чому ти завжди панікуєш? — невдоволено спитав Двоцвіт.
— Тому що решта мого життя щойно промайнула у мене перед очима, і на це їй вистачило усього кілька секунд, тож якщо ти зараз не зрушиш із місця — я піду без тебе, бо далі тобі прийде в голову, щоб ми оце на себе...
Відчинилися двері.
Двоє здоровенних молодиків увійшли до кімнати. Вони тільки й мали на собі, що по парі вовняних штанів. Один з них все ще похапцем витирався рушником. Обидва, здавалося, зовсім не здивувалися, коли побачили двох утікачів, і привітно кивнули їм головою.
Вищий на зріст сів спереду на одну з лавок і, поглядом покликавши Ринсвінда сісти поруч, сказав:
— ? Ty0 yur åtl h0 sooten gåtrunen?
Ситуація була незручна, бо хоча Ринсвінд і вважав себе експертом у більшості мов, поширених на Серединних землях, крулійською до нього зверталися вперше, тож він не второпав ані слова. Так само, як і Двоцвіт, та це не завадило йому підійти і заговорити.
Швидкість проходження світла через таке магічне поле, яке існувало довкола диска, була досить повільною і приблизно дорівнювала швидкості звуку у менш досконалих всесвітах. Та все одно світло рухалось найшвидше з усіх відомих у дискосвіті речей, за винятком — в такі моменти, як оцей — розуму Ринсвінда.
За одну коротку мить він збагнув, що Двоцвіт збирається випробувати свою власну особливу комунікативну методику — іншими словами, він говоритиме гучно і повільно своєю рідною мовою.
Лікоть Ринсвінда різко сіпнувся назад — Двоцвіт ледве дух не випустив. Коли куций чоловік, скорчившись від болю і потрясіння, підвів очі, Ринсвінд піймав його погляд і, витягнувши уявного язика з його рота, чиркнув по ньому уявними ножицями.
Інший герпетонавт — а саме такою була професія двох здорованів, що в скорому часі передбачала їм мандрівку до Великого А’Туїна — відірвався від вивчення карт і приголомшено на них витріщився. Його високе героїчне чоло насупилося, коли він спробував щось їм сказати.
— ?H0r yu latruin п0г и?— спитав він.
Ринсвінд усміхнувся, кивнув і штурхнув Двоцвіта у властивий йому спосіб. Він подумки зітхнув з полегшенням, коли побачив, що турист все-таки зауважив великий мідний телескоп, що лежав на столі.
— ! Sooten и! — скомандував герпетонавт з-за столу. Ринсвінд закивав головою, всміхнувся і, взявши з полиці один із великих мідних шоломів, опустив його на голову бідолахи з усією силою, на яку був здатний. Герпетонавт клюнув носом у карти, розкладені на столі, прохрипівши щось нерозбірливе.
Інший здоровило встиг зробити один лишень непевний крок вперед, коли Двоцвіт по-дилетантськи, однак ефективно огрів його телескопом. Той звалився на свого колегу зверху.
Ринсвінд з Двоцвітом, серед усього того погрому, перезирнулися.
— Гаразд! — гаркнув Ринсвінд, розуміючи, що якусь битву він таки програв, хоч і не впевнений, яку саме. — Можеш цього не казати. Хтось там назовні чекає, що ці двоє парубків ось-ось вийдуть до них у цих обладунках. Гадаю, вони подумали, що ми — раби. Лиш допоможи мені відтягнути їх за портьєри, а тоді, ну що ж, тоді...
— ...нам краще почати одягатись, — сказав Двоцвіт, беручи в руки інший шолом.
— Так, — сказав Ринсвінд. — Знаєш, щойно я побачив ці костюми, я ніби знав, що врешті-решт мені доведеться вдягнути один з них. Не питай, як — гадаю, тому, що це — мабуть, найгірше, що могло зі мною статись.
— Ну, ти ж сам казав, що в нас немає шансів звідси вибратися, — відповів Двоцвіт приглушеним голосом, натягаючи на себе через голову верхню частину костюма. — Все ж таки це краще, ніж бути принесеним в жертву.
— Щойно з’явиться найменший шанс, ми ним скористаємось, — сказав Ринсвінд. — Не бери собі дурне до голови.
Він розлючено встромив одну руку в рукав костюма, стукнувшись при цьому головою об шолом. На якусь мить він відчув на собі чийсь погляд — наче хтось пильнує за ним зверху.
— Вельми вдячний, — неприязно буркнув він.
На самій околиці міста Круль, а разом з тим і країни Круль, розкинувся півколом великий амфітеатр, з місцями для кількох десятків тисяч глядачів. Форма його арени була теж півколом з тієї простої причини, що вона впиралася своїми краями в імлисте плесо, яке клубочилося над Краєпадом далеко внизу, і зараз навкруг неї не було жодного вільного місця. А юрба глядачів хвилювалась дедалі більше. Вони прийшли, щоб побачити подвійну жертву, а також запуск великого бронзового космічного корабля. Жодна з цих подій ще не відбулася.
Архіастроном підкликав до себе головного розпорядника запуску.
— Ну? — сказав він, вмістивши всього у дві літери весь свій запас гнівливих і погрозливих слів. Головний розпорядник запуску зблід.
— Жодних новин, повелителю, — сказав розпорядник і додав вже жвавіше, — окрім того, що Ґархартрі вже краще.
— От про це він ще може пожалкувати, — сказав Архіастроном.
— Авжеж, повелителю.
— Скільки часу ми ще маємо?
Розпорядник поглянув на сонце, яке швидко повзло вгору по небосхилу.
— Тридцять хвилин, ваша осяйносте. Після того Круль відвернеться від хвоста Великого А’Туїна, і «Безстрашний мандрівник» буде приречений запливти у міжгалактичну
