Колір магії - Террі Пратчетт

— Ти перевірив двері?

— Авжеж, — сказав Двоцвіт. — Вони так само міцно замкнуті, як і тоді, коли ти питав востаннє. Втім, є ще ж вікно.

— Пречудовий спосіб скрутити собі в’язи, — пробубнів Ринсвінд, все ще підвішений посередині стіни. — Ти сказав, що воно виступає понад Краєм світу. Тоді ну ж бо, зроби отой крок вперед і — е... пірнай у космічні широти, щоб замерзнути на бурульку чи, можливо, врізатися в якийсь інший світ на карколомній швидкості, чи кинутися стрімголов у розпечене жерло сонця?

— Я над цим подумаю, — відповів Двоцвіт. — Хочеш тістечко з морських водоростей?

— Ні!

— Ти коли збираєшся спускатися вниз?

Ринсвінд глухо загарчав. Частково тому, що почувався дуже ніяково. Заклинання Ґархартри було маловживаним і страшенно клопітким Особистим Гравітаційним Перевертом Атаварра, в результаті якого тіло Ринсвінда — доки сила чарів не вичерпається сама собою — було абсолютно впевнене, що «внизу» розташовано під кутом дев’яносто градусів до того напрямку, який більшість мешканців диска зазвичай сприймали як нисхідний. Тож він фактично стояв на стіні.

Тим часом пожбурений бутель продовжував безпомічно висіти в повітрі за кілька ярдів від нього. Для нього час — ну, не те щоб повністю зупинився, проте сповільнився на кілька порядків, тож його траєкторія досі зайняла кілька годин та кілька дюймів у реальності Двоцвіта та Ринсвінда. Зелене скло поблискувало у місячному промінні. Ринсвінд зітхнув і спробував зручніше вмоститись на стіні.

— І чому тебе ніколи нічого не хвилює? — дратівливо сказав він. — Нас тут збираються принести в жертву якомусь незрозумілому богу, а ти сидиш і наминаєш канапки з вусоногим раком.

— Нема злого, щоб на добре не вийшло, — сказав Двоцвіт.

— Ні, я — серйозно, ми ж навіть не знаємо, чому нас збираються вбити, — ніяк не міг заспокоїтись чарівник.

«А ти б хотів знати, еге ж?»

— Це ти сказав? — спитав Ринсвінд.

— Сказав що?

«Тобі вже вчуваються голоси, хе-хе», — почув Ринсвінд у своїй голові.

Від несподіванки він аж сів, перпендикулярно до підлоги.

— Ти хто? — строго запитав він.

Двоцвіт подивився на нього занепокоєно.

— Я — Двоцвіт, — сказав він. — І ти це чудово знаєш.

Ринсвінд обхопив руками голову.

— Це таки сталося, — простогнав він. — Я з’їжджаю з глузду.

«Слушна думка, — сказав голос. — Тут стає трохи тіснувато останнім часом».

Чари, що пришпилили Ринсвінда до стіни, раптом щезли зі слабеньким «трісь». Ринсвінд полетів вперед (що насправді було «донизу» для тих, хто твердо стояв ногами на підлозі) і гепнувся мішком додолу.

«Обережно — ти мене ледь не розчавив».

Ринсвінд зіпнувся на лікті і сягнув рукою в кишеню своєї мантії. Коли він вийняв руку, на його долоні сиділа зелена жабка, очі якої дивним чином сяяли у напівтемряві.

— Ти? — не повірив Ринсвінд.

«Поклади мене на землю і відступи назад», — жаба кліпнула очима.

Чарівник послухав і відтягнув убік приголомшеного Двоцвіта.

У кімнаті потемніло. Простір довкола загудів низькими вібруючими тонами. Звідкись з’явилися зелені, фіолетові та октаринові змійки диму і, звиваючись, швидко поповзли до принишклої амфібії, розсипаючи по дорозі дрібні блискавки. Невдовзі жабку повністю огорнула золотиста імла, що далі почала підійматись догори, наповнюючи кімнату теплим жовтявим світлом. Всередині неї вгадувалась темніша, невиразна фігура, що тріпотіла і змінювала форму на очах. Все це супроводжувалось пронизливим завиванням потужного магічного поля, від якого в жилах холонула кров...

Магічний смерч пропав так само несподівано, як і з’явився. А на тому місці, де щойно була жабка, була — без сумніву — жабка.

— Фантастично, — сказав Ринсвінд.

Жаба поглянула на нього з німим докором.

— Просто неперевершено, — скривився Ринсвінд. — Жаба чудесним способом перетворилась на жабу. Браво.

— Оберніться, — почувся голос позаду нього. Це був м’який жіночий голос, можна було навіть сказати, заворожливий голос — саме такий, з яким би ти залюбки випив кілька келихів після роботи, проблема була тільки в тому, що він долинав звідти, де взагалі не повинно було бути жодних голосів. Вони якимось дивом зуміли повернутись майже не рухаючись, як дві живі статуї на постаменті.

У досвітньому світлі стояла жіноча постать. Вона мала вигляд... вона була... вона мала оту... правду кажучи, вона...

Пізніше Ринсвінд та Двоцвіт не могли дійти згоди щодо жодної деталі у її зовнішності, окрім того, що вона була дуже вродливою (точніше сформулювати, що саме робило її такою, вони так і не спромоглися), і в неї були дивні зелені очі. Не того блідо-зеленого кольору, який іноді трапляється у звичайних людей, ні — вони були мов два зелені смарагди, до того ж райдужні, як крильця бабки. А одним із тих небагатьох власне магічних фактів, які Ринсвінд знав напевне, було те, що жоден бог чи богиня, якими б норовливими чи непостійними вони не були, не могли за бажанням змінювати колір чи природу своїх очей...

— Ф... — хотів було він звернутись до неї на ім’я. Вона застережливо підняла руку.

— Ти ж знаєш, якщо згадати моє ім’я, я зникну, — просюрчала вона. — Ти пригадуєш, напевне, що я єдина з усього сонму, хто приходить тоді, коли не чекають?

— Ет. Так, пригадую, здається, — крекнув чарівник, намагаючись не дивитись їй у вічі. — Ти та, кого на людях називають Пані?

— Так.

— Отже, ти — богиня? — втішився Двоцвіт. — Я завжди хотів познайомитись хоча б з однією.

Ринсвінд закляк, очікуючи спалаху гніву. Та Пані, натомість, тільки всміхнулася.

— Твій друг чарівник міг би згадати про добрі манери і познайомити нас, — сказала вона.

Ринсвінд закашлявся.

— Ох, ну звісно, — похопився він. — Це Двоцвіт, Пані, він — турист...

— ...я супроводжувала його у кількох ситуаціях...

— ...і, Двоцвіте, познайомся. Це — Та Сама Пані. Просто Пані, гаразд? Цього вистачає. Не спробуй назвати її ще якось, ЯСНО? — він з усіх сил намагався донести до куцого чоловіка важливість своїх слів, кидаючи на нього багатозначні погляди, але той нічого не помічав.

Ринсвінд здригнувся. Він, звісно, не був атеїстом; жарти з богами дискосвіту закінчувалися погано. Кілька разів, коли в нього було кілька зайвих копійчин, він навіть кидав монетки у скриньку для пожертвувань в тому чи іншому храмі, виходячи з принципу, що людині згодяться усі друзі, яких лиш можна знайти. Та зазвичай Богів він не