Чудесний генератор - Володимир Миколайович Владко
— Стій! — вигукнув Містер-Пітерс. — Стій! Бо вб’є електрика.
Але огидна голова, виблискуючи рожевою лисиною, вже потрапила до невидимого проміння, доторкнулася до невидимих повітряних дротів, якими текла електрика високої напруги. Бухгалтер зойкнув і зник, майнувши руками. Він упав. Почувся глухий стукіт.
Дослідники дивилися один на одного. Ніхто нічого не розумів. Але ось знизу, з-під вікна пролунали загрозливі вигуки. Рома кинувся до вікна.
— Стій! — вигукнув Містер-Пітерс.
Різким рухом він вимкнув генератор. Зникли іскри, зникли золотаві віяльця на вістрях стрижнів. Рома підбіг уже до вікна. Він побачив унизу цілу юрбу, що загрозливо кричала, посуваючись до головного входу. І всі вони, всі ці люди — були лисі…
— Лисі посуваються на нас! — крикнув Рома, відбігаючи від вікна.
Містер-Пітерс теж бачив це, виглядаючи у вікно. Юрба лисих брала приступом будинок. Попереду біг огидний бухгалтер «Моребуду». Він щось кричав, він вів усіх. Значить, його не вбило?
— До лабораторії!..
— Примусимо!..
— Ми їм покажемо!..
Ці вигуки знизу лунали вже зовсім загрозливо. Антохін, нічого не розуміючи, звернувся до Містера-Пітерса:
— Що це? Чого такі вигуки?
— Лисі посуваються на нас… — похмуро відповів той.
— Їх веде бухгалтер.
— Який бухгалтер?
Вигуки гучнішали. Очевидно, лисі прорвалися до будинку. Вони наближалися.
Містер-Пітерс схопив великий мідний стрижень.
— Ромо, бери щось. Треба захищатися… Зони йдуть сюди. Іване Петровичу, ідіть до вікна. Ганно, назад! Ми їх зустрінемо…
Він бачив зблідле обличчя Ганни. Дівчина злякалася, вона безпорадно обперлася об стіну. Рома схопив і собі якусь палицю:
— Хай ідуть, — запально вигукнув він, — хай!..
Божевільний запал охопив і Містера-Пітерса. Він відчув у собі відвагу і бойову лють. Він розмахував у повітрі своїм мідним стрижнем, вигукуючи:
— Хай ідуть!.. Ми захистимо себе і наш генератор…
Але де ж Іван Петрович?.. Куди він зник?.. І з ним разом і Ганна… Може, вони сховалися? Проте, шукати було ніколи. З гуркотом відчинилися двері. Перші лисі показалися на порозі. Це була страшна картина.
Розлютовані, лякаючі обличчя дивилися до кімнати. Стиснені кулаки миготіли в повітрі. А ззаду, на простягнених вгору руках, нерухомо лежав бухгалтер… Лисі несли його, як прапор. Вони кричали:
— Помстимося за смерть… Вперед!
Містер-Пітерс почув, як заворушилося волосся на його голові: адже щойно він бачив бухгалтера живим, попереду всіх… він вів юрбу лисих у наступ… невже — помер?
Але ось бухгалтер підвів голову. Він поглянув на Містера-Пітерса, уїдливо посміхнувся, погрозив йому пальцем:
— А я ще живий… Ось я тобі зараз… Тримайсь!
І він легко зскочив на підлогу. Озирнувшись, він вигукнув:
— За мною! Вперед!
— Вперед! За ним! — пролунали вигуки — і вся юрба посунула до лабораторії за бухгалтером.
Містер-Пітерс розсердився остаточно:
— Живий ти чи мертвий, мені байдуже! Раз!..
Він махнув мідним стрижнем, намагаючись влучити в огидну рожеву лисину. Промах!..
— Ну, ось. Раз!..
Стрижень опустився на лисину. Але — дивно! — він відскочив назад, як від подушки. І Містер-Пітерс, безсило опустивши стрижень униз, побачив, як нахабно посміхнувся бухгалтер:
— Ага? Не бере? Бери його, бери!..
— Ромо… — не встиг ще вигукнути Містер-Пітерс, як його схопив добрий десяток рук.
За хвилину він був зв’язаний по руках і ногах. Його посадили на стілець, посунули разом із стільцем до стола. Він почув голос бухгалтера — ах, який огидний голос!..
— Ось ми зараз тебе самого підсмажемо твоїм генератором.
— Містер-Пітерс, тримайся!..
Це був, нібито, голос Роми. Де це він?
Дивний спокій охопив Містера-Пітерса. Він відчув, як пригнули його голову вниз, як зашипів генератор. Мабуть його ввімкнули. Та що ж це робиться?.. Проте, хай буде, що буде…
Він сидів, чекаючи на жагучий дотик проміння. Чого вони всі змовкли? Чому така тиша? Що трапилося ще?
Містер-Пітерс чекав. Але тиша нічим не порушувалася. Тільки настирливо шипів генератор.
«Вимкнули б його, чи що, — подумав Містер-Пітерс. — Так недовго й лампи перепалити…»
Він поворушив зв’язаними руками. Мотузок легко подався і звільнив руки. Він поворушив ногами. Теж вільно. Що ж таке?..
Обережно Містер-Пітерс підвів голову, поглянув. В лабораторії було порожньо. Шипів генератор, сяяли лампи. Але чому лампи сяють не фіалковим світлом, а звичайним жовтогарячим?.. Чому з антени не зриваються довгі фіалкові іскри?.. Де щити?..
Розгублено Містер-Пітерс підвівся на рівні ноги. Зачекайте, де ж уся установка пересилати енергію на віддаль?..
Лабораторія була майже порожня. На столі перед ним стояв генератор. Праворуч стояв старий — той, що ним вони працювали раніше, до винайдення нового. Що це — лисі люди його принесли, чи що?..
Містер-Пітерс розгублено озирався. Він не розумів нічого. Де Іван Петрович, де Ганна… красуня Ганна, його люба Ганна?.. Де, зрештою, Рома?.. Нікого немає…
Він оглянувся на двері. Чорт зна що!.. Якась нісенітниця… Нарешті, Містер-Пітерс тихо покликав:
— Ромо!
Мовчання.
— Ромо!.. — повторив Містер-Пітерс уже голосно.
Нарешті, ось відчинилися двері. На порозі стояв Рома, — заспаний, протираючи очі довгими своїми незграбними руками.
— Ну, як? Які наслідки? Пощастило? — спитав він.
— Що пощастило? Які такі наслідки? — перепитав Містер-Пітерс.
Тепер на нього здивовано поглянув Рома.
— Та ти що, очманів? Як новий генератор, я запитую?
І він вказав пальцем на генератор, що стояв на столі.
Містер-Пітерс поглянув на генератора, на Рому… в голові щось