Бацила карбоната - Анатоль Франс

Скоріше за звичкою, ніж з бажання продовжувати дослідження, я розтер шматок цього вугілля в ступці, зсипав у скляну банку, налив водою і поставив у запічок. Наступного дня я виїхав до інституту і забув про свій експеримент. Та через кілька місяців моя мати в одному з листів написала:

«… А ще я давно хотіла тебе запитати, що робити з тим слоїком, який стоїть у запічку. Від нього страшенно тхне, і я хотіла викинути його геть, але батько не дав. Він каже, що ти проводиш якийсь дослід».

Я аж підстрибнув, прочитавши ці рядки: «Тхне!» Та мені цей запах зараз буде миліший над усе на світі!

Того ж дня я виїхав додому.

Так, на поверхні брудно-жовтої води в скляній банці плавали масні плями. Це була перемога!

Уявляєте, як реагував на цю подію мій друг Толя Вовчик? Він скептично похитав головою і сказав: «Ну що ж, це просто щасливий випадок!»

Випадок!.. Анатолій Іванович тепер професор, людина поважна, але й досі не позбавився дитячих заздрощів!.. Та все ж треба віддати йому належне: він одразу взявся гаряче допомагати мені в дослідженнях.

«Бацила карбоната» виявилась примхливим мікробом. Любила тепло й вологу, живилася вугільним пилом, міцний антрацит обминала. А от буре вугілля припало їй до смаку. Але для нас це було й краще: перетворити низькоякісне вугілля на високоякісну нафту — хіба це не чудово?!

Ми з Анатолієм Івановичем уже склали проект майбутнього бактеріологічного нафтового заводу. Це дуже проста споруда: величезні резервуари з нагрівниками; млин, де роздрібнюється вугілля, і бактеріологічний цех, де вирощуються різні види «бацили карбоната».

… В суміші води й вугільного порошку ворушаться міріади невидимих бактерій. Кожна з них за своє коротке життя виділяє так мало нафти, що її і під мікроскопом важко помітити. Але мікробів так багато і розмножуються вони так швидко, що тільки встигай додавати сировини. А на поверхні рідини в резервуарах збирається нафта: забирай її звідти, пересилай на ректифікаційний завод і одержуй бензин, смолу, кислоти, все те, з чого в наш час роблять пластмасу, ліки, хімікати.

Чудовий проект? Так, чудовий. Дуже шкода, що він ще не здійснений. Ми з Анатолієм Івановичем проводили досліди в одній із спеціальних лабораторій і досягли чималих успіхів. За допомогою бактерій ми вже одержували з вугілля більше кілограма нафти за добу.

Та трапилось нещастя. На початку війни фашистська бомба влучила в нашу лабораторію. В пожежі загинули всі ампули з «бацилою карбоната», всі записи досліджень.

Мов чарівна незнайомка, «бацила карбоната» з’явилась, щоб одразу ж зникнути. Кажуть, важко розшукувати голку в копиці сіна. Дрібниця! Варто взяти потужний електромагніт, і та голка сама вистрибне до вас. А от спробуйте відшукати один вид бактерій серед тисяч і тисяч інших!

Щоліта ми з Анатолієм Івановичем їздимо в бактеріологічні експедиції, старанно перевіряємо найглухіші закутки старих шахт, прагнемо помітити хоча б слабенькі сліди «вугільної хвороби», та наші зусилля поки що не дали бажаного.

Анатолій Іванович кепкує з мене, але то — про людське око. Він, професор-мікробіолог, також «захворів» на «бацилокарбонатну гарячку» і потай від мене виводить нову породу бактерій, які будуть здатні перетворювати вугілля на нафту. Про свої досліди він поки що не розповідає і тільки багатозначно мгикає у відповідь на мої запитання, але в його лабораторії нещодавно я таки помітив слоїк із розбовтаним у воді вугільним порошком.

«Бацила карбоната» буде працювати на користь людству!

— На закінчення повторюю свої висновки: момент інерції Землі і, значить, швидкість її руху змінюються сезонно, в залежності від метеорологічних умов, від зміни величини полярних льодовиків, головним чином в Антарктиді, а все це, в свою чергу, залежить від діяльності Сонця. Оскільки швидкість обертання різних шарів Землі неоднакова, з’являються напруження земної кори, землетруси, вулканічні явища. Отже, причини цих явищ слід шукати не на Землі, як це робилося в XIX та XX сторіччях, а на Сонці.

Хотів би ще зазначити, що моя теорія може мати й практичне значення. Спираючись на неї, людина майбутнього, змінюючи момент інерції, буде керувати рухом нашої планети і опанує її катастрофічні капризи.

Відповівши на запитання, професор Тарецький, дуже втомлений, подякував присутнім і попрощався.

Біля виходу його хтось затримав. Машинально потиснув простягнуту руку. Прізвища не розчув.

— Ви сказали, пане професор, що коли-небудь… Ех ви, теоретики! Забуваєте, що живете зараз. Я зроблю це сьогодні, Ну, не буквально сьогодні. Чудес не буває. Попрацювати треба. Це триватиме два роки. Але я зроблю. Недарма я інженер. Багато чого вже зробив. Хе, хе… Але такого ще не було. Коли збудую, можете регулювати, керувати. Пущу щось таке по океану: від полюса до екватора і назад. Такий кораблик — величезний штучний острів. Глибини вистачить. Двигуни — атомні. Жодний шторм не страшний. Дякую за згоду, за підтримку. Все ясно. Збудую, збудую…

Професор хотів щось запитати, щось сказати, але не встиг. Почув потиск долоні, і людина зникла. Вийшов сам.

— Так. Величезна маса, що переміщується від екватора до полюса. Момент інерції зміниться. В теорії. Але чи можливо це на практиці? Масу підрахувати можна. Якщо подумати, проект можна в основі підтримати.

Але підтримати проект так і не встиг. І ось раптом довідався, що Всесвітня Спілка Освоєння Землі затвердила проект інженера Бельто. Дізнався також, на превелике своє здивування, що це відбулося внаслідок посилання на його підтримку.

Хотів виступити із спростуванням, та роботи вже почалися; одержав навіть з Спілки поздоровлення з приводу практичної реалізації його теорії, а від інженера — подяку.

Довелося прийняти запрошення на свято закінчення робіт.

Буря знялася, коли Інститут Контролю