Бацила карбоната - Анатоль Франс

Господи, обіцяй мені смерть, щоб я могла зазнати життя. Господи! Дай мені докори сумління, щоб я знайшла радість. Господи! Зроби мене такою, як Євині діти!

Мій хороший друг, професор Анатолій Іванович Вовчик, ще й досі стверджує, що «бацилу карбоната» я знайшов випадково. Я не заперечую і відповідаю так: випадок приходить на допомогу тому, хто шукає.

Історія з таємничою бацилою розпочалась більш як п’ятнадцять років тому, одного серпневого дня, коли мій батько проводжав мене, уже першокурсника хіміко-технологічного інституту, до залізничної станції.

Ми йшли навпростець степом. Під ногами шурхотіла спалена сонцем трава. Вечоріло. На моє прохання, батько, старий шахтар, розповідав різні історії з шахтарського життя. Одна з них глибоко запала мені в думку.

На невеликій шахті «Олександрівка», де мій батько ще у минулому столітті працював коногоном, трапився одного разу нещасний випадок — у штрек прорвалась вода. Кілька чоловік загинуло при цьому, а роботу довелось припинити. Коли ж встановили потужні помпи та стали викачувати воду, всі помітили, що на ній плавають масні райдужні плями, схожі на нафтові.

Шахтне начальство заметушилось: в тій місцевості нафти й близько не було. Невже нове родовище?

Негайно запросили геологів, почали розвідувальні роботи на землі й під землею. Але — марно. Однак, лабораторні дослідження показували: у викачаній з шахти воді є незначна кількість нафти, правда, низькоякісної. Ще більш дивним було те, що нафта, здавалось, насичувала породу й вугілля: в лаві стало працювати далеко важче, звідкись безперервно виділявся газ з неприємним запахом. Такий же запах почав з’являтися і у вуглесховищах.

Серед робітників поширилась чутка, що виробіток наблизився до гиблого місця, і добра тепер не чекати.

І справді: невідомим газом незабаром отруїлось кілька робітників, а вугілля, і без того кепське, почало псуватися просто на очах. Свіжовідрубана вугільна брила за три-чотири дні ставала крихкою, ніздрюватою, як губка, і масною. Під нею збиралось озерце рідини, схожої на нафту.

Отут би й дослідити незвичайне явище, але хто цим тоді цікавився? Начальству було байдуже, як і де утворюється нафта, йому хотілося б мати готове нафтове родовище. А його не знайшли. І тільки дід мого батька, старий, досвідчений шахтар, кинув короткий присуд: «Вугілля захворіло!» та й подався із своєю сім’єю на іншу шахту.

«Вугілля захворіло!» — мене ця думка вразила. Може й справді існують такі бактерії, які здатні перетворювати вугілля на нафту?

В такому припущенні не було нічого незвичайного, адже існують сіркобактерії, які, переробляючи сірчані сполуки, виділяють сірку? Так, існують. Адже це факт, що болотна залізна руда, яку використовували ще старослов’янські металурги, виникла і виникає саме внаслідок безперервної діяльності незліченної кількості мікроскопічних істот — залізобактерій. А водневі бактерії — ну, хоча б «бацила пікнотікус», — вони окисляють водень і використовують добуту при цьому енергію на розкладання вуглекислого газу та засвоєння вуглецю. Існують бактерії, які живуть в окропі. Для деяких мікробів повітря не потрібне. Частина мікроорганізмів може існувати в кислотах. На землі є сотні тисяч видів мікробів, і наука відкриває все нові й нові.

Все це я знав з книжок. А от про вугільні бактерії ніде нічого не читав.

Шукаючи відповідь на це питання у бібліотеці, я і познайомився з Анатолієм Вовчиком, тоді ще студентом-медиком. Він зацікавився цією проблемою і запропонував свою допомогу.

Друзі мої, побачили б ви, з яким запалом я взявся за мікробіологію! Визубрив назви сотень бактерій, навчився готувати препарати, прослухав спецкурс у медичному інституті і здав його моєму другові на трійку з плюсом. Я зробив усе, що міг.

І от після такої підготовчої роботи ми, два студенти, вирушили в експедицію, маючи два чемодани з посудом та хімікатами, поганенький мікроскоп і невичерпний запас юнацької енергії.

Перш за все ми подалися в Олександрівку. Але шахти там уже не було: вугілля вичерпалось, і її затопило водою під час громадянської війни. Зате ми відшукали шахтаря, який пам’ятав історію, що трапилась на шахті майже півстоліття тому. Він теж ствердив: «Вугілля хворіло!»

І от «бацилу карбоната», як назвав я вугільного мікроба ще задовго до його відкриття, ми шукали в Олександрівці два місяці — протягом усіх канікул!

Ми викопували з породи шматки вугілля, які лежали там десятиріччя, вивчали їх під мікроскопом, розтирали в порошок і, додаючи води та солей, жадібними очима зазирали в пробірку, чи не з’являться, часом, на поверхні рідини масні плями? Ні, їх не було.

Ми пробували змінювати температуру й тиск, виготовляли прилади надзвичайно оригінальної конструкції і дуже незграбні на вигляд. Ці прилади часто оббризкували нас кислотами і мастилом, ошпарювали парою, а іноді навіть розривалися, але жодної краплини нафти нам не дали.

Засмучені, проте ще повні віри в «бацилу карбоната», ми вирішили продовжити дослідження наступного літа, вже на іншій шахті.

… Чотири роки ми мандрували по вугільних басейнах країни. Запал у мого друга поступово проходив. Я вже бачив, що Анатолій ладний зрадити «бацилу карбоната». І я не помилився.

— Все! — рішуче сказав він, коли ми, повертаючись з Караганди, заїхали до мене в гості. — Все!.. Я віддав тобі чотири літа. Через твою кляту бацилу я не встиг дослідити токсичні властивості холерного вібріона. Тепер я порозумнішав. Шукай сам.

Ми попрощалися дуже стримано. Я був глибоко ображений: назвати «бацилу карбоната» — клятою! Чудову, загадкову бацилу він міняє на якогось мізерного вібріона. Гаразд, гаразд, пошуки я доведу-таки до кінця!

Отак міркував я, сидячи біля печі в своїй кімнаті і сумно дивлячись на вогонь.

Цілком машинально я простягнув руку до кошика, що стояв біля печі, і витяг шматок вугілля. Воно було шершаве, якесь неприємне на вигляд. Звідки й