1Q84. Книга ІІІ - Харукі Муракамі

Однак Аомаме й далі зосереджено спостерігала за парком. Як вартовий моряк, що, вибравшись на високу щоглу, вистежує рибні косяки або зловісний ворожий перископ у морських просторах, її уважна пара очей вишукувала тільки одного — Тенґо Кавану.

Можливо, Тенґо, живучи в іншому районі, того вечора випадково проходив поблизу. Якщо це правда, то надії на те, що він знову навідається до цього парку, майже немає. «А проте, може, це не так», — думала Аомаме. Одяг і поведінка Тенґо, який сидів тоді на дитячій гірці, чомусь підказували, що він просто вийшов на недалеку вечірню прогулянку. І по дорозі, зайшовши в парк, піднявся на дитячу гірку. Можливо, щоб подивитися на Місяці. Якщо це так, то до його оселі звідси можна дійти пішки.

У кварталі Коендзі непросто знайти місце, щоб споглядати Місяці. Тут рівна земля і майже немає високих будинків, на які можна було піднятися. А от дитяча гірка у вечірньому парку цілком годилася для такої мети. Тут тихо й ніхто не заважатиме. Якщо Тенґо захоче дивитися на Місяці, то обов'язково знову прийде сюди. Так припустила Аомаме. Але тієї ж миті подумала: «Е ні, можливо, так усе просто не вийде. Може, він уже знайшов краще місце на даху висотної будівлі, щоб дивитися на Місяці».

Аомаме коротко хитнула головою. «Е ні, не треба припускати зайвого. Я не маю іншого вибору, як вірити, що Тенґо колись прийде до парку, й далі наполегливо чекати. Я не можу піти звідси, бо наразі цей парк — єдина точка дотику, яка нас обох поєднує».

Аомаме не натиснула на гашетку пістолета.

Це було на початку вересня. Вона стояла на аварійній зупинці столичної швидкісної автостради номер три під час затору й, освітлена сліпучими променями вранішнього сонця, встромила в рот чорне дуло пістолета фірми «Heckler amp; Koch». У костюмі від Дзюнко Сімади й туфлях на високих каблуках від Шарля Журдана.

Навколишні люди в автомобілях, не здогадуючись, що станеться, прикипіли до неї своїми поглядами. І жінка середнього віку в сріблястому «Mercedes-Benz coupe», і засмаглі водії на високих сидіннях трейлерів. У них перед очима Аомаме збиралася розтрощити мозок кулею калібру дев'ять міліметрів. Іншого способу, крім укорочення власного життя, вона не мала, щоб зникнути з 1Q84 року. Натомість вона зможе врятувати життя Тенґо. Принаймні так обіцяв лідер, коли присягнув, попросивши власної смерті.

Аомаме особливо не шкодувала, що мусить померти. «Здається, усе вже визначилося після того, як я опинилася у світі 1Q84 року. Я досягла виконання свого плану. Тож який сенс далі жити самій у цьому світі з незрозумілою логікою, де на небі два Місяці, а людським життям розпоряджаються карлики?»

Та врешті-решт вона не натиснула на гашетку пістолета. В останню мить ослабила вказівний палець правої руки й витягла з рота дуло пістолета. І, як людина, що нарешті винирнула з глибокого моря, сильно вдихнула й видихнула повітря — так, наче повністю змінила його в організмі.

Аомаме не вкоротила собі життя, бо почула далекий голос. Тоді, коли напружила палець на гашетці, навколишній шум повністю зник і настало безгоміння. Її оточувала глибока тиша, як на дні басейну. Там смерть не була чимось темним і страшним. А, очевидно, чимось природним, як навколоплідна рідина для ембріона. «Непогано», — подумала Аомаме. І майже всміхнулася. Та саме тоді вона почула голос.

Здавалось, цей голос долинав з далекого місця й далекого часу. Раніше вона його не чула. Видно, обігнувши не один крутий поворот, він загубив свій первісний тембр й особливості. А залишилося від нього тільки порожнє, позбавлене змісту відлуння. Однак у цьому голосі вона відчула рідне тепло. Здавалось, голос називав її прізвище.

Аомаме розслабила палець на гашетці, примружила очі й прислухалася, намагаючись розібрати слова, які видавав голос. Та ледве почула (а може, їй здалося, що почула) тільки власне прізвище. Решта видалася їй завиванням вітру в печері. Потім голос віддалився, ще більше втратив зміст і потонув у безгомінні. Зникла порожнеча, яка її оповивала, миттю повернувся навколишній шум, наче затичку вийняли з вуха. Опам'ятавшись, вона відчула, що намір померти вже її залишив.

«Можливо, я ще раз зможу зустріти Тенґо в цьому маленькому парку, — подумала Аомаме. — А померти можна й пізніше. Ще тільки один раз скористатися шансом. Життя — це все-таки можливість зустрітися з ним. Хочу жити», — твердо вирішила вона. Це було дивне відчуття. Такого вона ні разу досі не відчувала.

Аомаме спустила курок, поставила запобіжник і пістолет засунула у сумку через плече. Випроставшись, начепила на носа темні окуляри й рушила в протилежному напрямі до таксі, на якому перед тим їхала. Люди в автомобілях мовчки дивилися на те, як вона широким кроком, у туфлях на високих каблуках, іде швидкісною автострадою. Довго іти не довелося, її колишнє таксі, посуваючись поволі вперед, саме тоді вже було близько.

Аомаме постукала у вікно поряд з таксистом, і той опустив шибку.

— Знову повезете?

Водій завагався.

— Здається, ви там пістолет у рот встромляли.

— Так.

— Справжній?

— Та що ви! — скрививши губи, відповіла Аомаме.

Водій відчинив дверцята, і вона сіла в таксі. Знявши сумку з плеча, поклала на сидіння й витерла губи хусточкою. У роті залишився запах металу й мастила.

— Так що, знайшлися аварійні сходи? — запитав водій.

Аомаме хитнула головою.

— Це ж і не дивно. Бо я не чув, щоб у такому місці вони були, — сказав він. — Так що, зійдете в Ікедзірі, як було спочатку домовлено?

— Авжеж, — відповіла вона.

Висунувши руку із відчиненого вікна, водій перебрався перед великим автобусом на праву смугу. Показання лічильника не змінилися після того, як Аомаме зійшла з таксі.

Зіпершись на спинку сидіння і спокійно дихаючи, вона кинула погляд на добре знайомий рекламний щит фірми «Ессо». Тигр із звернутим до неї профілем тримав, усміхаючись, у лапах заправний шланг. «Впустіть тигра у свій бензобак», — сповіщала реклама.

— Впустіть тигра у свій бензобак, — прошепотіла Аомаме.

— Що? — спитав водій, поглядаючи на неї у дзеркальце заднього виду.

— Та нічого. Просто промимрила сама до себе.

«Ще трохи поживу на цьому світі й подивлюся, що станеться. Померти ніколи не пізно. Можливо», — подумала вона.

Наступного дня, після того як Аомаме передумала накласти на себе руки, подзвонив Тамару й вона йому повідомила, що її плани змінилися.

— Я вирішила, що не поїду звідси. Не мінятиму прізвища й