Сивий Капiтан - Володимир Миколайович Владко

2. СЛОВО МАЄ ГЕНЕРАЛ ДА ХУРАНIТО

Все схилялися перед Мiгелем Хуанесом в управлiннi полiцiї. Низькi поклони чиновникiв, старанне козиряння полiцейських агентiв, дверi, що немов самi широко розчинялися перед особливо уповноваженим, перешiптування при його появi, заздрiснi погляди - все це свiдчило про те, що де-де, а тут напевне знають, з ким мають справу! Та навiть коли б в управлiннi звiдкись прочули, що Мiгеля Хуанеса призначають начальником державної iберiйської полiцiї, - i тодi не можна було б виявляти до нього виразнiших ознак шанування i запобiгливостi.

Недбало вiдповiдаючи на вiтання, i не виявляючи, як тiшиться його душа цiєю п'янкою атмосферою, Мiгель Хуанес невимушено увiйшов до кабiнету начальника полiцiї заздалегiдь готовий вислухати нову серiю заслужених комплiментiв. Чуття не обмануло його. Карло Кабанерос чи не кинувся йому назустрiч, незграбно перевалюючись на коротеньких товстих нiжках, затягнених у червонi рейтузи.

- А, Хуанес, нарештi! Де ж це ви пропадаєте, друже мiй? - почув вiн знайомий хриплий голос, якому начальник даремно намагався надати лагiдного вiдтiнку. - А я чекаю вас, уже кiлька разiв дзвонив вам. Вiдпочивали, мабуть? Розумiю, розумiю...

- Так, пане Кабанерос, - ствердив, сiдаючи в крiсло, Мiгель Хуанес. Надто втомився за останнi днi. Але...

- Звичайно, звичайно, - перебив його начальник, - я ж кажу, що розумiю. Ми з вами заслужили вiдпочинок, Хуанес! I я нiколи б не турбував вас, коли б не виклик мiнiстра внутрiшнiх справ.

Мiнiстра? Самого мiнiстра внутрiшнiх справ, правої руки каудiльйо, пихатого генерала Франческо Альдумеро да Хуранiто?.. Мабуть, на обличчi Мiгеля Хуанеса надто ясно виявилося здивування, бо начальник полiцiї, посмiхаючись, ствердив.

- Так, так, друже мiй, нас викликає сам генерал Альдумеро да Хуранiто! Пiвгодини тому дзвонив його ад'ютант i передав цей виклик. Бiльше нiчого поки що не можу вам сказати, бо не знаю й сам. Мiнiстри, бачте, не повiдомляють, навiщо вони викликають. Але менi здається, що це може бути пов'язане з врученням орденiв... вам, ну й менi також,- додав вiн, скромно опускаючи свої тьмянi очицi.

Ага, он що! Значить, Карло Кабанерос, цей старий, досвiдчений лис, таки використав становище, добився, щоб i його було нагороджено орденом за успiшне закiнчення справи Сивого Капiтана. Гаразд, Мiгелевi Хуанесу не шкода, хай начальник також одержить орден, чорт з ним!

- Отож їдьмо, дорогий мiй Хуанес. За чверть години ми повиннi бути у мiнiстра! А вiн не звик чекати...

...Солодке хвилювання охоплювало душу Мiгеля Хуанеса, коли виструнчений ад'ютант мiнiстра вiдчинив перед ним i начальником полiцiї важкi дверi кабiнету мiнiстра внутрiшнiх справ Iберiї генерала Франческо Альдумера да Хуранiто. їх не примусили чекати й хвилини у великiй приймальнi. Ад'ютант мiнiстра клацнув каблуками блискучих лакованих чобiт, вiд чого нiжно задзвенiли срiбнi шпори, i запобiгливо, як i належить добре вимуштруваному ад'ютантовi, неголосно сповiстив:

- Мiнiстр чекає на вас, панове. Прошу!

Вони ввiйшли.

У великому кабiнетi мiнiстра панувала похмура урочистiсть. Важкi завiси на вiкнах скрадали свiтло, товстий м'який килим на пiдлозi приглушував звуки. Далеко в глибинi кабiнету, бiля протилежної стiни, височiв масивний письмовий стiл, за яким сидiв чоловiк у гаптованому золотом генеральському мундирi. Блискуча полiрована поверхня стола була залита яскравим свiтлом настiльної лампи; в тому свiтлi слiпуче виблискували й золотi нашивки на грудях чоловiка в генеральському мундирi. Але вище грудей свiтло лампи не сягало, непроникний темний абажур залишав обличчя того чоловiка в тiнi, що рiзко контрастувала з сяючою поверхнею стола.

Мiгель Хуанес i ранiше чув про цю звичку генерала Франческо Альдумеро да Хуранiто. Казали, що генерал не переносить денного свiтла i ховається вiд нього за глухими гардинами кабiнету; що вiн не любить показувати своє обличчя, яке лякає людей своїм жорстоким виразом, i тому майже нiколи не з'являється публiчно, волiючи лишатися в пiвтемрявi свого кабiнету i звiдти керувати величезною армiєю чиновникiв, полiцейських i жандармiв фалангiстської Iберiї. Таким був генерал Альдумеро да Хуранiто, мiнiстр внутрiшнiх справ, найближча особа i помiчник всевладного каудiльйо.

Начальник полiцiї i особливо уповноважений пiдiйшли до письмового стола мiнiстра i застигли в шанобливiй позi.

- Здрастуйте, пане начальник полiцiї, - пролунав iз-за столу безбарвний, глухий голос, позбавлений, здавалося, будь-яких людських iнтонацiй. - Це й є той особливо уповноважений, який виконував доручення в справi Сивого Капiтана? Е... Мiгель Хуанес, здається?

- Так точно, ваше превосходительство, - з поклоном пiдтвердив Карло Кабанерос.

- Що ж, сiдайте, панове. Е... поговоримо...

Тепер, коли очi Мiгеля Хуанеса звикли до пiвтемряви, яка панувала в кабiнетi, вiн мав можливiсть переконатися, що й справдi обличчя генерала Альдумеро да Хуранiто не викликало симпатiї. Воно дуже нагадувало череп, обтягнутий жовтою сухою шкiрою, на якiй не було й слiду поростi. Довга голова звужувалася вгору, тонкi блiдi губи не прикривали великих жовтих зубiв; i холоднi колючi очi наче ховалися в глибинi того черепа пiд припухлими повiками, лише час вiд часу визираючи звiдти.

- Годину тому мiй ад'ютант дзвонив до пана Мiгеля Хуанеса, - говорив тим часом мiнiстр, - щоб дiстати потрiбну менi довiдку. Але пана Хуанеса не було ще в управлiннi. Мабуть, пан Хуанес дещо втомився останнiм часом, йому був потрiбен вiдпочинок?

Щось у цьому голосi було явно неприємне, якийсь вiдтiнок глузування, чи що. В усякому разi не вiдчувалося, щоб мiнiстр починав розмову у вiтальному тонi, хоч i говорив з тим, хто мусив одержати орден за успiшне знищення невловимого "Люцифера"... Щось тут було не так. Мiгель Хуанес вiдчув це зразу. Вiн завагався, не знаючи, що вiдповiсти. Його виручив начальник полiцiї.

- Деякi термiновi справи, ваше превосходительство, - запобiгливо зауважив вiн. - У нашiй роботi завжди трапляються несподiванки, якi потребують негайних операцiй.

- Так, так, - недбало мовив генерал, - несподiванки... Краще б їх було менше, ваших несподiванок, пане Кабанерос. - Його тьмянi очi гостро поглянули на Хуанеса i знову сховалися пiд повiками. - От про це й буде мова, якщо вже ви знайшли час вiдiрватися вiд вашої напруженої працi i завiтали до мене...

Думки Мiгеля Хуанеса розбiгалися. Вiн сидiв у крiслi перед столом генерала i напружено розмiрковував: що це значить? Може, щось змiнилося, з'явилися якiсь новi обставини, невiдомi їм обом досi? Але що саме трапилося? I головне, що спитати нiчого не можна, треба покiрно чекати, доки всевладний мiнiстр не скаже сам, у чому