Садівник з Очакова - Андрій Юрійович Курков

— Де сумка? Там комп’ютер, — озирнувся Колян на двері, коли Ігор доштовхав його до хвіртки.

— Ми повернемося години за дві-три! Ніде твоя сумка не подінеться!

Колян мовчав усю дорогу. Спочатку він йшов майже бадьорим кроком. Тільки те, як він затягнув отвір для обличчя в капюшоні, свідчило про його страх. Але пізніше, напевно від того, що в куртці було нестерпно парко, він почав раз у раз послабляти шнур, розтягати отвір для обличчя і жадібно вдихати прохолодне вологе повітря.

Перша електричка була майже порожньою. Вони мали на двох цілий вагон. Сівши на дерев’яну лавку, Колян на якусь мить стягнув капюшон. Його обличчя, завдяки прихованому хисту художника, який виявився у Ігора, справді стало невпізнаваним. Воно перетворилося в універсальну мармизу алкоголіка, у якого одна дорога — у бомжі, і далі в зимову вічність, в хуртовину, з якої не повертаються. Випиті коньяк і настоянка допомогли. Ігор дивився на нього і усміхався творінню своїх рук і зеленки.

— Слухай, ти на себе не схожий! — не втримавшись, прошепотів приятелю Ігор.

— Я вже ніколи не буду схожим на себе, — похмуро промовив Колян.

Здається, він починав тверезіти. Та процес витверезіння триває довго. Навіть прогулянка пішки з вокзалу на Прорізну не змогла повернути Коляна у стан нормальної, тверезої людини.

Коли вони проминули Оперу, Ігор зателефонував фотографу. Сказав, що вони будуть біля дверей студії за десять хвилин.

Фотограф їх вже чекав на подвір’ї біля залізних дверей з кованими прикрасами. Чекав і солодко позіхав. Очі його чинили опір світлу дня, що народжувався. На Коляна він подивився злякано, але на обличчі Ігора його погляд відтанув, він заспокоївся і відімкнув двері.

— Все майже готове, — промовив фотограф. — Може, кави?

— Нам усім не завадить, — погодився Ігор.

Ігор-фотограф повісив-свою довгу водонепроникну мисливську куртку на гачок вішака в коридорі і зник за кухонними дверима.

Ігор заклично махнув рукою Коляну. Вони зайшли у велику кімнату. Ігор простягнув руку до стіни.

Клацнув вимикач, і світло залило все приміщення. Перед ними, наче від вітру, гойдалися пристебнуті пластиковими защіпками до шворок фотографії.

— Що це? — буркнув Колян.

— Зараз побачиш, зачекай, сядь поки! — наказав йому Ігор, «перебігаючи» поглядом від одного знімка до іншого.

Той порядок, в якому вони висіли, виявився негодящим для «віртуальної» екскурсії по Очакову.

Ігор сів на диван поряд з Коляном.

— Зараз, — промимрив він, відчуваючи втому, що навалювалася на плечі. — Вип’ємо кави, і господар нам все покаже.

Ця вимушена пауза допомогла Ігореві зосередитися і зрозуміти, що саме і як він хоче показати.

Господар фотостудії, що встиг збадьоритися спочатку від запаху кави, а потім і від напою, міркував швидше за своїх гостей.

— Ви нам за порядком показуйте, — попросив його Ігор. — У вигляді серії, як вона на виставці висітиме…

Фотограф випив каву, рішуче хитнув головою, демонструючи готовність до дій, і почав ходити між знімками, що висіли на шворках.

— Треба почати спочатку, перші знімки вже готові, — промовив фотограф.

Він шелестів за ширмою хвилин п’ять, а потім вийшов і поклав на журнальний столик перед Ігорем і Коляном пачку чорно-білих знімків великого формату.

— Ви поки це переглядайте, вони тут по порядку, так і висіти будуть, — сказав він. — А я решту зніму. Вже висохли.

— Дивися уважно і запам’ятовуй, — прошепотів Ігор Коляну, радіючи, що господаря фотостудії не було поряд. — Ось, бачиш, це Очаків. Це вулиця, де живе Іванко Самохін з матір’ю. Ось вони удвох, а це ми удвох з Іваном. Це будинок Чагіна, ось вони на порозі: Йосип і Фіма. Вони тобі не потрібні. Якщо зустрінеш — переходь на другий бік вулиці… О! Дивись, базар! Валька! Руда, тут не видно! Красуня! Дикунка!

Ігор замріяно похитав головою.

Помітив, що Колян уважно придивляється до жінки, яка стоїть за прилавком з розкладеними бичками і глосиками.

— Заради такої можна куди завгодно, — додав Ігор, радіючи, що фотографія викликала інтерес у приятеля. — Хоч у минуле, хоч у майбутнє!

За спиною пролунали кроки, і на стіл лягла нова пачка великих знімків.

— Ось, це друга частина! — сказав фотограф, умощуючись у кріслі поряд.

Взявши черговий знімок, Ігор завмер. Це був крупний план рудої Вальки, а те, що перед нею стояв Фіма Чагін, налякало Ігора. На обличчі Чагіна легко читалася погроза, а в очах і на обличчі Валі застиг страх, реальний страх.

— Чого це вони? — байдуже запитав Колян. — Вони що, коханці?

— Вона чоловіка має, рибалку. Продає його улов. Не думаю, що вони коханці з цим…

Колян дивно скосив очі на Ігора. Підняв відкинутий капюшон дутої куртки.

— Ти мені інше скажи, — серйозно заговорив Ігор. — Ти бачиш, що все це реально?

Колян кивнув головою. І подивився на фотографа, що дослухався до їхньої розмови.

— Реально, реально, — прошепотів господар фотостудії, дивлячись на Коляна. — Тільки він, — фотограф глянув на Ігора, — не говорить, як йому це вдається…

— Коли-небудь скажу, — пообіцяв Ігор, і на його обличчі заграла загадкова посмішка.

— Сподіваюся, — промовив фотограф. — Це була б революція в фотографії. Тобто, вона вже є, тільки…

— Маєте маленькі знімки останніх плівок? — запитав раптом Ігор.

— Так, я контрольки робив. Хочете взяти з собою?

— Так!

Назад до вокзалу вони спускалися швидким кроком. Колян, судячи з ходи, зовсім протверезів. На голові — капюшон, в отворі для обличчя — лише очі, ніс і трохи зеленки. Перехожих майже не було, та й на їхнє щастя накрапав дощик, уповільнюючи прихід ранку.

На вокзалі вони замовили за сто гривень приватника — старенькі жигулі-«четвірку», який і відвіз їх у Ірпінь.

Двірники на вікні «четвірки» голосно бжикали, збиваючи краплини дощу з лобового скла. Ігор сидів поряд з водієм. Колян, так і не скинувши капюшона, спав на задньому сидінні.

— Добряче гульнули? — привітно запитав водій, чоловік років шістдесяти.

— Добряче, — підтвердив Ігор. — Він, — кивнув головою на Коляна, — ще не скоро очухається!

— З радості чи з горя? — поцікавився водій.

— З радості, — промовив Ігор задумливо, і його відповідь прозвучала так двозначно, що переключила думки літнього водія на власну долю та її злигодні.

29

Мати вже поралася на кухні, готувала сніданок, коли вони зайшли в будинок. Колян роззувся в коридорі, зняв куртку. Зайшов у ванну і довго відмивав своє обличчя від зеленки. Потім пройшов у кімнату Ігора і сів на розкладений в кутку на підлозі матрац, на якому йому так і не вдалося виспатися.

— Тримай, дивись і запам’ятовуй! — простягнув йому Ігор пачку маленьких знімків.