Садівник з Очакова - Андрій Юрійович Курков
Звідкись ззовні сну пролунав стукіт. Спочатку глухий, неначе хтось бив деревом по дереву, а потім — дзвінкіший, як від ударів палицею у скло.
— Ігоре! — пролунав одночасно з рипом дверей голос мами. — Там хтось довкола будинку ходить! Я боюся!
Ігор розплющив очі. Йому знадобилася мить, щоб відділити інерцію сну від реальності. Мати стояла поруч з його ліжком в довгій нічній сорочці, боса.
Ігор неохоче підвівся, підійшов до вікна, прислухався. Стукіт продовжувався з нерівномірними інтервалами, шибка деренчала. Очі Ігора тим часом звикли до темряви. Якийсь темний предмет лежав на стежці між порогом будинку і хвірткою.
І раптом в двері подзвонили. Стук у вікно припинився.
— Піди, подивися, — швидко зашепотіла мати. — Тільки дверей не відчиняй! Скажи, що міліцію викличемо!
Неспокій матері передався синові. Та й холодно було стояти в самих трусах і майці перед відчиненою кватиркою.
Ігор вийшов на пальцях в коридор, звернув на кухню, нахилився до вікна. Знову стало тихо. Ігор відчинив кватирку, встав на табуретку і визирнув на вулицю. Звідси темний предмет на стежці нагадував велику господарську сумку.
— Хто тут? — неголосно запитав Ігор. Запитав і прислухався.
З-за рогу будинку, від сараю, долинув хрускіт, неначе хтось став на суху гілку.
— Хто там? — голосніше запитав Ігор, відчуваючи на спині тепле дихання матері — вона від страху пішла за ним на кухню і тепер визирала у вікно з-за його плеча.
З-за рогу почулися швидкі кроки. Ігор напружився, забрав голову з кватирки, прикипів поглядом до рогу будинку. Звідти, намагаючись ступати якомога тихіше, вийшов Колян, перебігаючи поглядом від одного темного фасадного вікна до іншого.
— Гей, що ти тут робиш? — запитав здивований Ігор.
Колян не відразу зрозумів, звідки до нього говорять. Підійшов ближче і побачив нарешті свого приятеля.
— Відчини, швидше! — попросив він. Голос тремтів, неначе від холоду.
— Йди до дверей! — сказав йому Ігор і зліз з табуретки, не спускаючи очей з приятеля. Колян чомусь побіг до воріт.
Подив минув, коли Ігор побачив, як Колян схопив сумку і поспішив до дверей.
Зайшовши в будинок, Колян відразу кинув сумку на підлогу і замкнув за собою двері.
— Щось сталося? — запитав його Ігор.
Колян мовчки хитнув головою, помітивши в глибині коридору матір Ігора.
— Вибачте, що так пізно, — промимрив.
— Ну, я піду спати, — промовила мама.
— Принеси сюди стільці або табуретки, — прошепотів Колян. — Поговоримо!
— Ходімо, сядемо на кухні, — запропонував Ігор.
Колян заперечливо похитав головою.
— В мене тепер агорафобія… Мені краще там, де нема вікон…
Ігор не рухався з місця. Дивився, вражений, на свого приятеля, одягнутого надто дивно і надто тепло для осені. На ногах — зимові черевики, в які заправлені штани від лижного костюма. Тепла дута куртка з підтягнутою під саме підборіддя блискавкою. На голові — чорна лижна шапочка.
— Чого стоїш? — запитав Колян. — Чуєш?
Ігор кивнув. Приніс дві табуретки. Колян важко опустився на одну з них.
— Може, роздягнешся? — запропонував Ігор. — А я поки одягнуся, бо прохолодно.
Пішов у свою кімнату, одягнув спортивний костюм. Повернувся.
Колян так само сидів на табуретці. Тільки лижна шапочка тепер лежала в нього на колінах. Він дивився на лампочку, що світила з-під стелі.
— Вимкни, — попросив.
Ігор клацнув вимикачем, сів навпроти приятеля. Темрява осліпила його.
— То що? — запитав незадоволено. — Так і розмовляти будемо?
— Угу, — прошепотів Колян. — Так і будемо. Мені страшно… Ти не розумієш! Мене ледь не вбили!
— Хто? — запитав Ігор.
— Та ті самі, — Колян потягнув блискавку вниз, і в темряві цей звук пролунав зловісно, як сичання змії. — Я тобі розповідав, що мені пробачили… в обмін на файли і листування…
— Розповідав.
— Я все зробив, а цей, хто мені пробачив, взяв і здав мене! Це він, виявляється, над своїм колишнім партнером по бізнесу так пожартував…
— Бізнесмени не вбивають, — промовив Ігор, якому знову стало прохолодно, незважаючи на теплий спортивний костюм.
— Це дивлячись, який бізнес… В мене снайпер стріляв, коли я на кухні сидів… Жах! Я саме відхилився, щоб, не встаючи, з плити чайник взяти. А тут дірка в шибці, і залізна бджілка в кількох міліметрах від мого вуха «бжик!». Вухо аж наче обпекло!
Колян доторкнувся до лівого вуха.
— Торкнися, — прошепотів.
— Навіщо? — здивувався Ігор. — І що тепер?
— Не знаю, — з відчаєм промовив Колян. — Додому не можна. В Київ не можна… Нікуди не можна! Вони не заспокояться… Я ж ці файли переглянув перш ніж віддати. Там йдеться про гроші, про величезні гроші… Цей банкір, комп’ютер якого я хакернув, гроші свого ж банку перевів за кордон. Розумієш? Мені не жити!
— Ну, поки що в мене можеш пожити…
— Спасибі, — гірко промовив Колян. — Тільки будь-який із моїх знайомих, якщо притиснуть до стінки і запитають, де я можу переховуватися, відразу тебе назве!
— Може, не відразу?! — запитав з надією Ігор.
— До того ж голова болить, — Колян потер долонею праву скроню.
— Треба шукати вихід, — прошепотів Ігор. — Обов’язково!
— Шукай! Тепер я буду твоєю проблемою, — голосом безнадійно хворої людини промовив Колян.
— Ходімо в кімнату, — запропонував Ігор.
Колян не відповів і не зрушився з місця.
— Може, коньяку?
Ця пропозиція припала Коляну до душі. Ігор сходив на кухню, приніс пляшку «Коктебеля» і дві чарки.
Пили мовчки. Ігор бачив, що Колян хоче впитися, тому сам поволі цідив зі своєї чарки, натомість приятелю регулярно наливав повну.
Нарешті Коляну трохи попустило. Він погодився піти в кімнату Ігора, але попросив, щоб вони сіли на підлогу, якнайдалі від вікна.
— В тебе ще випивка знайдеться? — запитав він вже в кімнаті.
— Коньяку нема, є мамина полинова настоянка.
— Давай, неси!
Знову мовчки пили. Точніше, пив тільки Колян. Пив і не впивався.
— Що ж мені робити? — вкотре запитав після чергової чарки. Його язик вже трохи заплітався. — Ти навіть не уявляєш, як голова болить після лікарні…
— Після побиття, — виправив його Ігор. — В лікарні тебе
