День Незалежності - Петро Масляк

- Тітчин будинок знаходиться на вулиці Німанській. Вгору по Кіквідзе, і не доходячи до Бастіонної - ліворуч. Хвилин десять йти звідси, а може й менше.

Молодий чоловік і дівчина вийшли з двору і повільно, гуляючи, вирушили вулицею Кіквідзе в напрямку Печерського мосту. Щось трапилося з Хомою. Абсолютно невловиме і поки що неусвідомлене. Ніби відчуття трагічного завершення чогось і, разом з тим, початок народження чогось нового, світлого і прекрасного. Він мовчав, прислухаючись до власних відчуттів. Дівчина мовчки йша поряд. Обоє ніби не наважувались якимось словом сполошити це невловиме щось.

Нарешті вони дістались до рогу вулиці Німанської й зупинилися.

- Давайте, перш ніж я заведу вас до тітки, обміняємося номерами наших мобільних телефонів і обговоримо подальший план розслідування, - запропонувала Леся.

- Я не проти, - відповів Орест.

Вони обмінялися номерами мобільних і почали обговорювати спільні дії у розшуках Мар’яни.

- Ні, не так, - раптом перервала розмову Леся. – Ви, непевно, зголодніли, а я тут філософію розвожу. Ходімте до тітки. Ви влаштуєтеся, вона нас нагодує, а потім, якщо у вас немає інших планів, прогуляємося вечірнім святковим Києвом і обговоримо наші проблеми. Не проти?

- Я не знаю, як тобі дякувати. Ти мене врятувала і продовжуєш рятувати.

Дівчина зашарілася, опустила голову, а потім вперто тріпнула нею і легкою ходою попрямувала до під’їзду п’ятиповерхового будинку. Орест поспішив услід. Вони піднялися сходами на третій поверх, і Леся натиснула кнопку дзвінка біля квартири номер десять. За дверима почулися кроки і вони відчинилися. На порозі стояла доволі симпатична жінка років сорока п’яти, одягнена по-домашньому і в капцях на босу ногу.

- Доброго дня, тьотю Ларисо, - привіталася Леся. - Знайомтеся, це Орест. Ми з ним зустрілися сьогодні. Він працює у шведській фірмі «Еріксон». Нещодавно переїхав зі Львова і йому немає де жити. Чи не могла б ти йому допомогти?

- Доброго дня, заходьте, будь ласка, - відступила вбік жінка. - Знімайте черевики і проходьте до кімнати.

Орест з Лесею зайшли до невеличкого коридорчика типової київської «хрущовки». Скинули взуття, і Орест попрямував за Лесею, дорогою озираючи доволі убогу обстановку квартири. Все тут виглядало так, ніби вже давно відсвяткувало срібне весілля. Вони сіли в старі продавлені крісла, вкриті витертими килимками. На стінах, немов картини, висіли килими ще радянського стилю, зовсім невиразні й збляклі. Як і сама Лесина тітка, усе в цій квартирі видавалось видобутим з учорашнього, або й з позавчорашнього дня. До кімнати зазирнула жінка.

- Ви тут собі погомоніть, а я швидко приготую щось попоїсти, - сказала вона і зникла в кухні.

Орест втомлено розправив ноги, відкинувшись на спинку крісла.

- Можливо, ви втомилися і наша прогулянка з виробленням плану розслідування сьогодні відміняється? - турботливо запитала дівчина.

- Зовсім ні, я готовий. Не буду ж я після прийому їжі одразу лягати спати. Лікарі не рекомендують, - посміхнувся Орест. – Потрібен, так би мовити, вечірній променад, моціон, бажано з цікавим співрозмовником. Це саме те, що лікар прописав. Бо обсядуть сумні думки, і через них я все одно не засну вночі. Фактично, я підло використовую тебе, Лесю, для скидання власних проблем. А натомість завантажую тебе. Ось так, дівчинко моя.

- Не називайте мене так. Я не ваша дівчинка.

- Образилася?

- Ні, просто мені раптом здалося, що ви дуже швидко забули ту, що зникла. Це неправильно, так не можна. Ми тут з вами сидимо, їсти збираємося, а що з вашою Мар’яною відбувається, про те навіть не думаємо. Які ви чоловіки, все таки... Іноді я вас просто ненавиджу.

Дівчина почервоніла і відвела погляд. Потім різко підвелася і рушила до ванної кімнати. В її очах бриніли сльози.

Поверхнею невеличкого журнального столика, який стояв біля крісла, ліз чорний лискучий жук, який, напевно, залетів до кімнати у розчинене вікно. Орест переключився на нього, уважно слідкуючи, як той дістався до краю й гепнувся на підлогу догори дригом. Він мотав у повітрі лапками, намагаючись перекинутися на черевце. Це йому ніяк не вдавалося. Нарешті жук перекинувся на лапки, і Орест з полегшенням зітхнув. Підводитися з крісла чоловікові просто не стало сил. Жук навмання побіг до стіни, досліджуючи вусиками її поверхню і намагаючись знайти прийнятний вихід. Але його не було.

«Немає виходу, немає виходу», - як цвях засіла в голові Ореста думка.

До кімнати зазирнула Леся

- Ви тут трошки посидьте, а я допоможу тьоті.

- Добре, я посиджу, поміркую на самоті.

Орест продовжував меланхолійно спостерігати за спробами жука вибратися на волю. Той уже проповз вздовж однієї короткої стіни і почав рухатись вздовж іншої, довшої. Леся знову зазирнула до кімнати і запросила Хому вечеряти. В маленькій кухонці ледве вмістилося троє людей. Особливо незручно сиділося за столом високому Орестові. Леся помітила це і запропонувала помінятися місцями. Він з вдячністю погодився. На столі диміла варена картопля, але за кількістю салатів, які можна було приготувати лише заздалегідь, Орест здогадався, що жінка готувалася до свята.

- Що будемо пити? - Лесина тітка виставила на стіл пляшку дешевого вина і надпиту пляшку горілки. - Сьогодні ж все-таки свято. Може гість скаже тост?

Жінка налила Орестові чарку горілки, а собі з Лесею по чарці вина.

- Найкоротший і найвідповідніший сьогоднішньому дню тост: «Слава Україні!»

- Героям слава! - відповіла Леся.

Тітка мовчки підняла келих і трохи відпила. Ледь пригубила і Леся. Орест перехилив чарку і випив до дна.

- Отже вам немає де жити, але робота у вас є, - констатувала тітка, коли вони трохи закусили.

- Думаю, проблем з грошима не буде, - запевнив жінку Орест. - Мені призначили немалу, навіть для Києва, платню. Якщо буду пропонувати свіжі ідеї, отримаю бонуси. Чого-чого, а от ідей у мене завжди було багато.

-