День Незалежності - Петро Масляк

- Ні, ні, відверто кажучи, я приїхала раніше не тому. Я навіть не знаю чому. Раптом стало так нудно в селі. Душа рвалася кудись геть. Ніби якийсь поклик, чи то зовні, чи зсередини. Я й поїхала до Києва. І в гуртожитку не могла оце всидіти. Щось мене ніби вивело з нього і посадило на цю лавочку. А тепер уже, слава Богу, відпустило. Не проганяйте мене, я щиро хочу допомогти.

- Ну, добре.

- А ким ви працюєте у «Еріксоні»?

- Я подав їм один розроблений мною проект з технічного удосконалення мобільного зв’язку. Вони послали його на експертизу до Стокгольму, а там проект прийняли до подальшої розробки і впровадження. Хочуть, щоб я очолив науково-дослідний сектор у Мальме. Це місто на півдні Швеції. Але я відмовився, тоді мене зарахували до регіональної філії компанії у Києві.

- Ви володієте шведською?

- Ні, лише англійською. Але цього достатньо. У Швеції майже всі нею розмовляють.

- А чому ви відмовилися? Ви патріот чи здуру?

Орест вперше за останні години засміявся.

- Звичайно, що від великого розуму. Хотів бути разом з Мар’яною, не розлучатися з нею ні на один день. І більше ніяких прихованих мотивів.

Леся серйозно подивилася на Ореста, ніби вивчаючи його.

- Ви заради кохання до жінки пожертвували своєю кар’єрою? Нині це рідкісне явище.

- Та навіщо мені та Швеція? Я і тут не пропаду. У професійному сенсі, звичайно.

- А скільки вам років?

- Тридцять.

- Я думала, ви молодший. Бо мені лише вісімнадцять.

- Не вживаю алкоголю, не палю, за жінками не упадаю, - засміявся Орест. - От і зберігся.

- А де ви живите?

- На даний час ніде. Жив у Мар’яни, але вона зникла, і тепер в її квартирі живуть інші люди.

- Тепер зрозуміло, - сплеснула руками Леся. - Вашу кохану викрали заради квартири. Вона жила там одна, без батьків?

- Одна.

- Все ясно, це мафія. І міліція разом з ними. Про це в Києві всі говорять. Тут їм подвійна вигода. Вашу дівчину вкрали і продали в гарем, а її квартиру оформили на інших людей і теж продали. Звертатися до міліції немає сенсу. Вона з викрадачами у змові. Необхідно проводити власне розслідування. Я вам допоможу.

- А ви не подумали, що це може бути небезпечним? Не хочу вплутувати вас в цю, можливо, трагічну історію.

- Я вже сама в неї вплуталася і не зможу себе почувати спокійно, поки ми не розплутаємо цей клубок. А де ви ночуватимете сьогодні?

- Я тільки но почав працювати у фірмі і поки що в мене грошей, як кіт наплакав. Тому не можу забитися до готелю. Піду подивлюся на салют, погуляю, а потім десь перекантуюся на лавці або на вокзалі.

- Ні, так не можна, - гаряче заперечила дівчина. - У моєї тітки кімната «гуляє». Раніше вона її здавала, гроші не зайві, квартплата постійно зростає. Але пожильці траплялись якісь не такі. То гроші поцуплять, то нап’ються, то ще щось. А ви мене запевнили, що не випиваєте і навіть не курите. Ідеальний квартирант! Тітці веселіше, та й гроші не завадять. Згоджуйтеся. Давайте, я вас просто зараз відведу до неї. Це зовсім недалеко. Документи маєте якісь?

- Ось, паспорт.

Студентка взяла паспорт Ореста до рук і почала його перегортати.

- Так ви зі Львова? У мене там друга тітка мешкає. Хмельницька область має подвійне тяжіння як до Києва, так і до Львова. От тітки за цим тяжінням і розподілилися між двома містами.

- Так, хмельничан у Львові багато. А от ви з вашою київською тіткою презентуєте інший полюс цього тяжіння.

- Називайте мене на ти, - запропонувала Леся. - Так зручніше.

- І ти мене теж називай на ти.

- Ні, я не зможу. Можливо, пізніше. Не примушуйте мене, будь ласка.

- Добре. Жаль мені тебе, Лесюню.

- Це чому ж?

- Ти така добра і наївна. Жива мішень для всілякого роду авантюристів і аферистів, котрими так і кишить Київ. Хіба ж можна так довіряти людям? Ти ж мене зовсім не знаєш. Може, я якийсь сексуальний маніяк чи серійний вбивця.

- Я зовсім не така наївна. В принципі, я дуже недовірлива до людей. І взагалі - одиначка. Мені добре самій.

- Чому ж тоді проявляєш ініціативу і бажаєш мені допомогти? Ні, вже допомогла.

- А ви б почули збоку те своє розпачливе: «Мар’яно!» Воно просто серце краяло.

- Та, можливо, я спеціально влаштував цей спектакль для вас.

- Ні, це був не спектакль. Ви перебували в такому стані, що про мою присутність і не підозрювали. Думаю, якби ви про це знали, то такого б вигуку не було. Ви, як на мене, також дуже стримана людина. Ви - одинак, як і я, чи не так?

- Мабуть, що так, - згодився Орест. - Вперше в житті з Мар’яною я не почувався самотнім. Дивно, але і з тобою так само не відчуваю себе самотнім.

Дівчина відвела погляд, нічого не відповівши. Знітившись, вона почала длубатися в сумочці, потім підвелася і запропонувала Орестові хвилинку зачекати. Витягла з сумочки мобільний телефон і набрала номер.

- Тьотю, - сказала вона, - хотіла б вам хвилин за 20 привести квартиранта. Можна? Добре.

Дівчина поклала мобільний до сумочки, застебнула її і повернулася до Ореста.

- Вона нас чекатиме. Пішли.

- А де це?