Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік
Крутояр скрушно похитав головою.
— Отак, Олесю, було, та так, власне, й залишилося. Знову місіонери хазяйнують скрізь. Не пригадую, десь я читав про їхні витівки. Наприклад, оголошують у газетах, що індіяни тієї чи іншої округи голодують, вмирають, що їх треба навернути на християнство, “цивілізувати”. В містах починають збирати пожертвування, трударі віддають свої останні песети для нещасних, закуповують продукти, одежу і посилають усе те в сельву. Але далі місіонери діють по-своєму. Захопивши пожертвування, вони розпродують їх по неймовірно високих цінах. Одного разу стався такий випадок. На роздачу подарунків приїхав сам генерал Батіс, крім того, було запрошено силу іноземних журналістів. Роздали сякий-такий дріб’язок, цукор, трохи ліків — під музику, звичайно, аплодисменти, стрекіт кінокамер. Та тільки високі гості виїхали в столицю, як місіонери одразу ж відібрали свої дари і заязили, що віддають їх лише тим, хто зголоситься задарма попрацювати в них на плантаціях…
Крутояр замовк. Запала тиша. Олесь все ще не міг прийти до тямку від тих видінь, які захопили його уяву. Зачарування, гнів, обурення, бажання діяти, боротися, відстоювати правду зробили його в цю мить і старшим, і суворішим, і прозорливішим.
Інки… Століття слави… Жорстокість божого престолу… Колись він тільки читав про такі речі, і ось вони стали перед ним в усій своїй реальності, і думка мимоволі докопувалася до найсуворішого висновку, до найгіркішої правди: “Таємниця Ван-Саунгейнлера належить не минулому, а сьогоднішньому дню”.
Олесь узяв батька за лікоть.
— Тату, я знаю, чому поліція і чорнорясники так бояться нас.
— Чому ж, сину? — злегка посміхнувся Крутояр.
— Бо горе інків не вмерло й сьогодні.
— Не тільки горе, сину, — зітхнув професор, — і боротьба їхня, зненависть їхня до неправди й утиску живуть і нині. — Охоплений мрійливою задумою, професор пригорнув до себе сина, заговорив рівним, грудним голосом: — Коли послухати буржуазних істориків, всіляких богословів і мудреців від амвона, то може здатися, що хрест і колонізація принесли на материк радість, благоденство, освіту, що славні народи континенту мало не побраталися з своїми утискувачами, що вся історія завоювання була суцільним святом. Відкриття сміливого голландця розбиває вщент усі ці брехні. Тільки подумати: десятки, може, й сотні тисяч інків пішли на вірну смерть, кинули свої землі, аби не стати рабами. Якби нам вдалося знайти сліди їхнього останнього маршу, сліди їхнього гордого загину, ми перекреслили б цілу систему брехливих, облудних догм, ми ще раз показали б людям, чого варта була християнська місія католицької церкви. Як бачиш, наукове відкриття Саунгейнлера ближче стоїть до наших днів, ніж може здатися з першого погляду, і потім, Олесю, мені чомусь думається, що голландець сповіщає в своїй телеграмі не тільки про злочини минулого. Не тільки древні інки примусили його сховатися в глушині сельви, зносити труднощі лісового життя, ворогувати з поліцією… Він відкрив щось більше, щось важливіше. І саме тому ми повинні допомогти йому.
Крутояр зиркнув на годинника, спохмурніло подивився на темну вулицю.
— Так, заговорились ми трішки, а Тумаяуа все нема.
Де той Тумаяуа? Обіцяв бути на світанку, зник загадково, чекай його. Крутояр заходить у халупу й одразу ж в очі йому впадає червоний вогник, — то палить, щойно прокинувшись, Бунч. Перемовляється з Самсоновим. Добре, що вони не сплять, треба порадитися. Крутояр засвічує свічку, виймає з рюкзака велику карту Ріо-Оскуро і запрошує всіх до столу.
Остання нарада перед важким походом. Як бути далі? Зараз, коли немає під ногами хисткої, - але ж якої надійної! — палуби “Голіафа”, коли не чути за стіною добродушного покашлювання милого Пабло, коли сельва підступила зо всіх боків і зеленими стінами одгородила їх від світу, тривога тоскно заповзає в груди й паралізує душу.
— Досі нам не вдалося знайти ніяких реальних слідів голландця, — каже професор, поклавши на карту свої широкі долоні. — Темнота, затурканість, злидні — але цього вистачає по всій трасі великих тропічних рік. Ми могли б і завтра з першим рейсовим пароплавом вернутися назад, а там переправитися літаком до Ріо-Анчо. Я хочу знати вашу думку, друзі мої!
Він наперед знає їхню думку і все ж таки ставить перед ними це важке запитання. Бунч теж кладе свої повні волохаті руки з коротенькими, мов сосиски, пальцями і удає дуже строгого. Несхитним, твердим тоном він говорить, що вони повинні йти тільки вперед. Тільки вперед! Що вони повинні дістатися до першого ж індіянського поселення і розпитати там про голландця. Лише індіяни глибинних районів могли б знати щось про Ван-Саунгейнлера.
Індіяни глибинних районів! Тобто найменш цивілізовані, найбільш ворожі до білої людини. Крутояр зважує в думці всі можливі варіанти такої подорожі: сутичка з червоношкірими, переслідування, поліцейські провокації… Справа не тільки ризикована, але й майже безнадійна.
— Чому ж безнадійна? — вигукує Самсонов, і подив проступає на його видовженому мужньому обличчі. — Якщо ми знайдемо друзів і якщо ці друзі простягнуть нам руку допомоги, ми можемо зробити більше, ніж сподівалися, — майже тріумфуючи, закінчує Самсонов.
Як йому все легко завжди уявляється, цьому запальному, милому Іллі Григоровичу! Крутояр хмурить чоло, стискає кулаки на карті, ніби хоче вичавити з неї потрібну відповідь.
І тут він знову бачить дивний вогник в очах Бунча, вже зовсім пробуджених від сну.
