Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік

Антоніо брів вулицею навмання, у морок, подалі від високого ґанку. Понівечене тіло горіло. З розчавлених пальців на лівій руці струменіла кров. Старому мов у сні пригадувалось, як його били, крутили руки і люто кричали: “Ти вмреш або скажеш, де твій син”. Дурні, дурні, бони захотіли, щоб Антоніо виказав їм свого дорогого Філіппе! Хіба у старого Антоніо було на світі щось дорожче за синів?

Якщо він отак ітиме прямо, він прийде в сельву. Просто в сельву. Там десь його Мігель, а може, вже й Філіппе приїхав. Антоніо скаже їм, що їхній батько до останку витримав усі тортури. Він розповість їм, як лежав у кімнаті мерії, де біля столу товклись сеньйори у високих чоботях і лаяли доктора Коельо. Він усе розповість їм…

Вдалині гримнув рушничний постріл. Антоніо насторожився. Лункий звук перевернув щось у думках старого. Його мозок напружився до краю, кров забухала в скронях. Тепер у його свідомості спливали одна за одною фрази, почуті ним у кімнаті мерії, фрази, яких не міг збагнути тоді, коли лежав напівмертвий під стіною. “Злий дух Курукіра повинен покарати їх… Я не чув такого наказу… Я тобі наказую… Якщо білі чужиниці вийдуть із селища, воїни Ганкаура повинні напасти на них…”

Антоніо прискорив ходу. Зловісні слова Себастьяна Олів’єро немов підганяли його. Хто ті білі чужинці? Чому комісар так хоче їхньої смерті? Підлий Ганкаур повинен убити їх… і ще він сказав… Ні, ні, то говорив високий сеньйор із столиці, який умів так боляче бити в живіт. “Ми негайно почнемо діяти. Ми вирушаємо до ранчо Гуаяніто… За півгодини гніздо Коельо буде знищено…” За півгодини…

Антоніо злякався. Йому захотілося крикнути на всю силу своїх грудей, покликати на допомогу сусідів. Хай вони біжать у сельву й рятують його сина Мігеля. Хай вони зрозуміють його горе. Адже Чорний Себастьян знищить Мігеля.

Напружуючи останні сили, старий побіг. Він натикався на паркани, падав, шматував свою благеньку сорочку об колючі чагарі. Він стогнав і плакав у відчаї.

— Мігель? Де ти, Мігель?

І раптом сталося неймовірне. Антоніо здалося, що ніч відступила, дерева спалахнули казковим полум’ям і з високого піднебесся, немов посланий до нього волеіо святої мадонни, долинув голос рідного сина. І ще він відчув на своїх плечах ніжні руки.

Антоніо нічого не бачив — світло засліпило його, позбавило притомності. Промінь ліхтаря освітлював безкровне обличчя старого, його немічне сухорляве тіло.

Коли Антоніо опритомнів, він уздрів перед собою кількох партизанів і дорогого Мігеля, який тримав його за плечі й шепотів:

— Кріпись, батьку. Тепер ніхто не заподіє тобі зла. Заспокойся!

- Їх прийшло двоє в наш старий дім. Коли вони запалили дах, мені здалося, сину, що в мене загорілось волосся на голові. Переді мною й досі хижий ненажерливий вогонь…

— Що це за люди, батьку? Хто він, той полковник?

Але Антоніо бачив тільки свій палаючий дім і тільки про нього міг говорити. Вони запалили його з двох боків, і дах з пальмового листя зайнявся так, неначе в нього поцілила блискавка. Потім солдати вивели старого на вулицю. Ззаду лютував вогонь, і дерево маканілья плакало від жалю.

Мігель Россаріо торсав батька за плечі: хто ті солдати? Скільки їх? Чого вони приїхали в селище?

— Хіба я знаю? — шепотів старий. — Коли ми дістались до мерії, я ще чув, як плакала обпалена маканілья на нашому дворищі і ще бачив заграву над нашою хатиною. — Старий схопився за голову й затрясся в невтішному плачу. — Сину мій! — Антоніо раптом підняв голову і з жахом подивився в обличчя сина. — Вони прийдуть по тебе і вб’ють. Вони вже вирушили на ранчо Гуаяніто. — І охоплений якоюсь хвилею ясновидіння, старий заговорив із гарячковою поспішністю: — Весь їхній загін вирушив на ранчо Гуаяніто, щоб убити доктора Коельо і щоб убити тебе, сину мій. Вони говорили, що люди Ганкаура уб’ють білих чужинців… з корабля. І вони уб’ють тебе, мій дорогий Мігелю, тебе і нашого Філіппе. Тікаймо звідси. Я не пущу тебе більше в сельву.

Мігель стояв, немов заворожений, йому було ясно, що в селище прибули регулярні війська і доктору Коельо загрожує смертельна небезпека.

— Жоржі, Мартінес! Рятуйте доктора Коельо! — сказав Мігель товаришам. — Я поведу батька, а ви поспішайте на ранчо.

Хлопці щодуху подалися між деревами. За ними, підтримуючи під руки старого Антоніо, брів Мігель.

Ще за лечуа від ранчо Мігель почув стрілянину. Над лісом здіймалася заграва. Небо взялося кривавими смугами.

— Швидше, батьку!

Старий, задихаючись, схопився за груди й застогнав:

— Залиш мене, сину. Мені все одно не дожити до ранку. Біжи туди, де б’ються твої друзі. Біжи, сину…

Стрілянина почала вщухати. Поволі й небо втратило свої пурпурові барви, і тільки ніжно-рожеві стяги ще тремтіли над верхівками дерев.

Коли Мігель разом із батьком наблизився до ранчо Гуаяніто, пожежа вже вмирала в задимливому чаду.

Привидами виступили з-за дерев Жоржі й Мартінес. Вони теж спізнилися.

Мігель Россаріо запалив люльку й сів на повалену деревину. Відчай охопив його. Доктора Коельо немає більше на ранчо. Можливо, він убитий. Увесь загін теж, мабуть, знищено. І все це через нього.

— Мігелю, я знайшов в умовленому місці листа, — мовив тихо Мартінес. — Прочитай, брате, може, ми дізнаємося, що сталося із нашими друзями.

Мартінес, усе життя якого минуло в лісових нетрях, не знав грамоти. Він з побожною обережністю тримав папірець за самий кутик, наче боявся стерти написані на ньому літери. При світлі згасаючого вогню Мігель прочитав записку: доктор Коельо сповіщав усіх бійців загону про те, що ранчо оточують регулярні війська. Він покидає Гуаяніто й переносить свій штаб у Банановий гай. Усі бійці повинні поспішати до свого командира.