Зірка для тебе - Дарунок Корній

Вона відчула його наближення, навіть не озираючись. Прийшов. Стояв якусь мить, обдумуючи чи то слова, чи дії. Не втрималася першою, бо надто довго чекала:

— Я знала, що ти прийдеш, — вона сказала то скоріше собі.

Сумні очі, червоний ніс, чи то від холоду, чи від сліз, синці під очима…

— Учора я не змогла прийти. Мені чомусь уперше за останній рік стало соромно. Соромно перед тобою, людиною, яку я ще не знаю. Очевидно, тобі вже популярно роз’яснили, хто я. Хай, моє минуле — це також я. І воно живе в мені, від нього не заховатися. Чому ти прийшов? Щоб присоромити чи найняти? Я цим уже не займаюся. А оті історії теперішні про мене — то щоб позлити снобів. Сама не знаю, для чого то роблю? Та роблю! І зрештою… — затнулася, стенула плечима, ще більше зіщулилася. Чи від холоду, чи від сказаних слів.

Сергій скинув маринарку, накинув Зоряні на плечі. Сів поруч, узяв за руку. Рука крижана. Він поклав її між свої долоні, щоб зігріти, подихав на неї. Тоді зазирнув у очі.

— Не бійся, Зірко! Більше тебе ніхто не скривдить.

— Але ж я, я… Я страшна людина. Такі, як я, не варті… — очі затопила вода, не договорила.

Голос надломився.

— Тс-с-с. Не треба. — Він гладив її по голові. — Тихо-тихо. Зорі не плачуть. А може… може, й поплач. Бабуня Ніна каже, що сльози — то зайвий біль, який не в силі витримати серце, і, щоб воно не тріснуло від розпуки, треба зайве випустити з себе. Виплач, витисни біль, викинь зайве. Мені байдуже, дівчинко моя, ким ти була раніше. Напевно, страшні обставини змусили тебе таке чинити з собою. О, то було колись… Я прийшов, щоб забрати тебе з минулого. У мене немає великих грошей, статків, свого житла. Немає й батьків чи інших родичів, які б підтримували. Але у мене є люди, які люблять мене і тому допомагають. А це завжди набагато більше важить, аніж гроші. Вони й тебе любитимуть, якщо ти тільки захочеш. Ти хочеш стати частинкою мого життя? Ти хочеш бути моєю Зіркою?

Вона затихла. Не плакала, слухала, серце пташкою впійманою вистрибувало з грудей. Ніхто ніколи не говорив їй таких слів. Ніхто ніколи нічого такого їй не пропонував. Людина, яка її заледве знає, каже, що вона… Щось гидке стояло зараз перед нею, воно не пускало її до нього, не пускало слова з уст. Він розумів це, він відчував Зоряну зараз краще, аніж вона себе. Він брав із болота зірку, яку всі вважали шматком каміння, зчищав по крихті бруд. Він відчув її сумніви, тому говорив тихо, притуляючи лагідно до серця. Шепотів на вухо:

— Зірка має бути на небі. Мені в дитбудинку, малій нічийній дитині, старші вигадали прізвище — Безхатченко. Доля випадку, Зорянко. Бабуня Ніна називає мене Лічозором, то синонім до слова «безхатченко». Лічозір — той, хто шукає і знаходить. І я нарешті тебе знайшов. Колись мій учитель подарував мені трішки наївну та досить розумну книжку. Ти, напевно, її читала. «Алхімік» Коельо. У кафе, коли я розбив горня і вперше побачив тебе, то враз відчув себе полоненим. Не розумів тоді чому. Розуміння прийшло згодом, коли я пригадав слова «Алхіміка»: «Любов. Старша від людства, давніша від пустелі». Коли я тебе побачив, ти була Вона.

— Але ж… Але ж… — гидкий звір усередині Зоряни ще пручався. — Я погана людина, Сергію. Хіба мене можна любити?

Він гладив її по голові, тоді нахилився і поцілував у щоку, прошепотів:

— Люблять, тому що люблять. Любов не треба пояснювати. Ти підеш зі мною?

І вона пішла. Звір замовк. Вони проговорили до вечора. Сиділи на лавці, гуляли Високим замком, їли хот-доги під етнографічним музеєм. Говорили багато-багато, наче старі давні друзі, що давно не бачилися. Захлиналися від того, що жило в них і чекало на повернення одне одного.

Удома, сидячи на своєму ліжку, дивлячись у вікно й уявляючи там на небі зорі, які сьогодні заховало від людських очей захмарене небо, вона згадала слова з «Маленького принца»: «У кожної людини свої зірки. Очі сліпі. Шукати треба серцем». Вона нарешті знайшла.

— Тітко Калино, неждано птаха щастя впала в мої руки. Та сама! Скажи мені, голубонько, чи надовго?

Ніч мовчала. Що ж, вона не думатиме про це. Зараз вона просто щаслива. А це так багато!

11. Крила

Божечку! Господи! Боже мій милий!

Знову — ці крила! Знову — ці крила!

З радості, з розпачу я ж не посміла

мріять про них — а Ти дав мені крила!

Плачу від вдячності, стиха молюся.

Я — підіймуся, я — підіймуся!

Буду до сонця — на іскорку ближче.

Серцем — зі світом, з людьми поділюся.

Арсен зовсім не розумів Сергія та його вибору. Дивився на Зоряну з осудом та недовірою, чекаючи від дівчини якоїсь каверзи. Очевидно, Олесині повчання давалися взнаки. Навіть пробував через бабуню Ніну вплинути на друга, просячи, щоб та авторитетно «вставила дурню клепки». Бо хіба Сергію така дружина потрібна, з брудною біографією? Та бабуня Ніна відмахнулася від тих порад, прийнявши дівчину в родину з радістю. Вони часто розмовляли із Зоряною просто так, наче і ні про що. Стара мудра жінка раділа, що отримала ще одну онучку. Онучкою з першого дня знайомства вона називала Зоряну.

І дівчина розповідала бабуні про себе, переповіла й про те, чого не хотів знати Сергій. Чомусь відмахувався від її минулого. Жалілася, що це її бентежить, бо життя — то не лишень вона теперішня, а й колишня. Бабуня Ніна просила не ображатися на хлопця.

— Коли буде готовий почути від тебе правду, ти то зрозумієш. Чекай.

І вона чекала. А тим часом Сергій відкривав для неї свій світ. Не любив згадувати дитячий будинок та час, проведений у ньому. Видно, обпився полинового пійла там аж забагато. Хлопець наче розмежовував своє життя: до вступу в універ — і після.

Батько з пані Кларою переїхали мешкати в село. Бо шостий поверх був зависоким для чоловіка-інваліда. І хоч Назар уже доволі жваво пересувався на протезах, все ж перевтомлювати ноги не радили лікарі. А ліфт у будинку часто ламався. Тому будиночок тітоньки Калини під Жовквою, який Зоряна майже за безцінь викупила назад, і став у пригоді. Пані Клара пішла на пенсію і постійно