Багато, багато, багато золота… - Микола Васильович Білкун

— Боюся, що ти мене не зрозумів. Убивство Живокіста тепер нічого не дасть. Залишається Гартман і, найголовніше, Ферч. Терор ніколи нікому не ставав у пригоді. Я зараз не маю змоги поліпшувати твою політичну освіту. Час не той, часу взагалі обмаль, до того ж у мене все пливе перед очима…

— Вам треба спочити, — ще раз делікатно втрутився Мідас.

— Ми наспочиваємось до того, що будемо спочивати в могилі. Слухай мене уважно. Від сьогодні ми з тобою працюватимемо над проблемою блокування цих електронних дверей та вікон, пізніше доберемось і до Мідасів, вони будуть знешкоджені або стануть слухняними, як цуценята. Як це зробити, ми повинні подумати, на те ми й вчилися дечому й дещо вміємо. Залишаються ферчисти знадвору. З ними впораєшся ти, й тоді — воля! Ти повинен стати Мідасом-охоронцем, бо у Живокіста з дня на день можуть дійти руки й до тебе. Ти мусиш поміняти шкіру, якщо так можна висловитись. Твоїми електронними, гуманними, інтелектуальними бебехами ми повинні начинити коробку цього йолопа-охоронця, його зіпсований електронний мотлох ми покладемо до твоєї пластролової шкіри. Вимкнути живлення у Мідаса-охоронця зможеш тільки ти, мене він до себе не підпустить. Зрозумів? Стало тихо-тихо. Нарешті Мідас сказав:

— Я— я не зможу цього зробити…

Нуазе лукаво усміхнувся і вдарив себе по коліну.

— Філософія? Ну, добре. Хай тоді гине людина й робот, який теж, по суті, став людиною. Хай залишається на втіху Живокістові і його банді електронний кретин. Я стомився… Я хочу спати… Залиши мене самого…

Мідас тихо вийшов.

А через кілька днів Гартман, сидячи в міському кабінеті Мечислава і доповідаючи про різні справи, сказав:

— До речі, Мідас, той, найперший, згорів.

— Як згорів? Хіба на віллі була пожежа? — звів брови

Мечислав.

— Ні, ви мене не так зрозуміли. Ну… він просто зіпсувався. Нуазе пояснив, що там, усередині, в нього не спрацювали якісь запобіжники, щось перегоріло, він втратив інформацію і…

— Лізете з різними дурницями, — відмахнувся Живокіст. — Я думав — справді щось важливе. Одним Мідасом більше, одним менше — яка різниця? Цікаво знати, чи доповідали б ви ковбасному королеві про те, що кіт украв у нього одну сосиску? Нате ось краще, читайте і завтра доповісте, що зроблено.

З тими словами Живокіст простяг Гартманові газету. З газетної шпальти на Гартмана дивився портрет знайомої людини. Десь Гартман уже бачив цього іспанця чи пуерторіканця, але де — він зараз не міг пригадати. Він напружив усю свою чіпку пам’ять і, напевне, так і пригадав би, бо Гартман умів пригадувати й не таке, але Живокіст нетерпляче пересмикнув плечем.

— Читайте, читайте!

Газета “Голос нації” дещо об’єктивна, поміркована, ліберальна і багато де в чому прогресивна, одна з небагатьох, яка боролася з Живокістовими бандитами пера, вмістила статтю “Осандра проти Живокіста!” Ага! Тепер Гартман згадав. Це був той офіціант, що тоді в “Рожевій Мері” накинувся на Живокіста, вимагаючи якоїсь компенсації. Гартман швиденько пробіг очима статтю, і йому стало зрозуміло все. Таких подробиць з біографії свого шефа не знав навіть він. Журналіст, який узяв у Осандри інтерв’ю, наполягав на розслідуванні, на судовому процесі. Він відверто мостив Живокіста на лаву підсудних. У статті також ішлося, що містер Осандра доручив вести судову справу відомому в усій країні адвокатові Стіву Баркінсу. Газета була глибоко переконана, що Живокіст не тільки відшкодує містеру Осандрі всі заподіяні збитки. Газета ставила питання руба й вимагала суду над Живокістом як над карним злочинцем. На суді мало з’ясуватися, звідки Живокіст нахапав стільки багатства…

— Як бачите, Дарлінг має спільника, — скривив рота Живокіст.

— Переконаний, сер, що хлопці Дарлінга розшукали цього покидька. Або він сам догадався прийти до них. Як би там не було, я глибоко переконаний, сер, що Стіву Баркінсу платитиме Дарлінг. Баркінс дешево не бере, та ще й за такий процес!

— Усе це мене мало турбує, — роблено позіхнув Живокіст, — але мені хочеться, щоб завтра ми з вами вели мову про щось інше.

Живокіст устав, пружини викинули із крісла Гартмана. Коли Гартман був уже біля дверей, Мечислав зупинив його:

— Не здумайте ліквідувати цього Осандру. Мені не потрібно зайвих розмов.

І тут Гартман остаточно переконався, що Живокіст боїться, боїться, як шкідливе котеня. Справді, якщо втрутиться уряд, авантюра Живокіста може скінчитися погано. Тоді кому скрутиться, а Гартманові змелеться. Дивно, що президент чогось вичікує, дивно, чому не втручається федеральний суд. Тартанові стало страшно. Тепер він рятував власну шкіру, а це він умів робити.

Адвокат Стів Баркінс узяв трубку.

— Стів? Це Гартман. Ви мене знаєте, я ніколи нікому нічого не раджу, й зараз я залишаюся вірним своєму принципу. Але я не раджу вам починати цей ідіотський процес.

Гартман прислухався до трубки, але вона мовчала.

— Ви мене чуєте, Стів? — не витримав Гартман.

— Я вас вельми добре чую, Альфред, але, на жаль, я не можу скористатися вашою порадою.

— Це не порада.

— Тоді це погроза?

— Ні, ще не погроза. Просто я хочу запропонувати вам справу, яка принесе вам трохи більше, ніж пропонує Дарлінг.

— До чого тут Дарлінг?

— Стів, не будемо дітьми…

— Мої принципи…

— Стів, я чув, у вас нова цяцька? “Беро” нової марки — чудова машина, але я чув, що в цих машин часто без усякої причини вибухають мотори, причому на великій швидкості.

— Це погроза?

— Абсолютно ні. Я вважаю своїм глибоким обов’язком застерегти вас, ви ж знаєте, як я…

— Не будемо про це.

Трубка мовчала. Цього разу Гартман не підганяв її. Він знав, що Баркінс відгукнеться сам. І він не помилився.

— А яку справу ви пропонуєте мені, Альфред?

— Про це мова іншим разом.

І Гартман поклав трубку. Тепер у ньому не було ніякого сумніву,