Багато, багато, багато золота… - Микола Васильович Білкун

в цьому році знайти роботу, хай знають усі, хто працює зараз неповний робочий тиждень і кожної миті може опинитися на біржі праці, хай знають усі, хто не спромігся зробити останнього внеску за пральну машину, і її в нього відібрано, хай знають усі, хто не зміг у цьому році купити автомобіль останньої моделі, хай знають усі, кому не вистачило кількох доларів до мільйона, — всі їхні біди ідуть від Дарлінга і від… уряду. Дарлінг — жорстокий експлуататор, і через нього страждають люди. На підприємствах, які від недавнього часу належать йому, Живокістові, і мови немає про експлуатацію. Робітники й увесь персонал заробляють значно краще, ніж вони заробляли раніше. (Тут Живокіст не брехав, він, як Мідас на біржі, кинув рибам жирного черв’яка, і вони поки що не розібрали, що всередині черв’яка — гачок).

Коли він, Живокіст, примусить старого Дарлінга самого добувати нафту, а не експлуатувати робітників, тоді… А далі газета вустами Живокіста несла якусь ахінею. З одного боку, виходило, що він виступає наче революціонер і веде непримиренну боротьбу з експлуататорами типу Дарлінга, з іншого боку — він атакує уряд за те, що уряд не захищає Дарлінга і його, Живокіста, від зазіхань червоних і чорних. Елементарна логіка корчилася у конвульсіях на сторінках “Незалежної газети”, але ніхто на це не звертав уваги. Ті, яким не вистачило кількох доларів до мільйона, із сердечним трепетом спостерігали за двобоєм між Живокістом і Дарлінгом, і їм було не до логіки. Решту більше цікавило, чи знайдуть вони завтра роботу або чи завтра вони роботу не втратять.

Хлоп’ята з “Товариства Джіма Ферча”, яке повністю перейшло на утримання Живокіста, пожвавили свою діяльність. Тепер у них починалися жнива.

“Товариство Джіма Ферча” було легалізованою гангстерською організацією. Та коли звичайним гангстерам-чорноробам, “безідейним” гангстерам, що добували свій шматок хліба в поті чола, часто і густо допікала поліція, якщо гангстери-чорнороби експлуатувалися поліцією, віддаючи їй часто половину здобичі, якщо “безідейні” гангстери часом сідали на електричні стільці, то гангстери-інтелектуали, “ідейні” гангстери, які називали себе “Товариством Джіма Ферча”, завжди перебували під захистом тієї ж самої поліції. Карний кодекс був не для них, бо вони вбивали, грабували, підпалювали, висаджували в повітря виключно з “ідейних” міркувань, на певній політичній платформі. Джім Ферч скромно іменував себе рятівником нації, рятівником національних здобутків і національного способу життя, а в кого ж підніметься рука зупинити благородні бажання.

Покійний Вертес, колишній вірний слуга Живокіста, був щеням у порівнянні з Ферчем. Що таке, зрештою, Вертес? Власник невеликої фабрики вбивств на невеликому острові Кардос. Щось середнє між бюро добрих послуг і транспортною конторою, яка за бажанням клієнтів відправляла кого треба на той світ. У Джіма Ферча справа була поставлена значно ширше. Коли кустар Вертес за допомогою свого не дуже численного штату спроваджував кого-небудь на той світ, йому доводилось замітати сліди свого злочину. Від цього не могла не страждати реклама. Що ж до Ферча, то він любив найширший поголос і, коли б міг, то кожен злочин, зроблений членом свого товариства, транслював би по радіо й телебаченню.

Часом це робилося. Вся суть у тому, як назвати ту чи ту річ. За термінологією Ферча (а цю термінологію дуже швидко засвоїла і поліція, і офіційна влада), ні вбивство, ні підпал, ні вибух ніяк не називалися злочином. Це були законні акти помсти, ба навіть введення суспільного життя до потрібного русла. Злочину тут не було ніякого, бо Джім Ферч і всі члени його товариства діяли від імені обуреної нації.

Отже, зараз від імені вдячної нації хлоп’ята Ферча стерегли Живокістові заводи, стежили, щоб, бува, де-небудь не спалахнув страйк, затискували найменші прояви незадоволення, підслуховували телефонні розмови та, відверто шпигуючи, “вивчали” громадську думку.

Власне, поки що великого клопоту в них не було. На тих підприємствах, котрі купив Мідас для Живокіста, робітники не мали підстав для страйку. В пошуках популярності й для підриву авторитету Дарлінга і тих зв’язаних з ним підприємств, які поки що чинили Живокістові опір, Живокіст задовольняв майже всі вимоги робітників. Ферчисти зараз були зайняті не придушуванням страйків, а їхнім розпалюванням. Звичайно, на підприємствах Дарлінга. В цьому їм активно допомагали газетні королі, з печінками куплені Мечиславом Живокістом.

У ці дні ферчистам доводилося багато попрацювати фізично. Хлопці вони були дужі й од такої роботи тільки нагулювали апетит. Правда, годував Живокіст добре.

Робота полягала в знищенні автоколонок на автотрасах. Велика літера “Д” на кожній бензоколонці повідомляла про те, що вона належить компанії “Дарлінг петролеум”. Таку бензоколонку було видно за кілометр, а те, що від неї залишилось після відвідин ферчистів, виднілося за кільканадцять кілометрів. Бензоколонки вибухали акуратно й послідовно, як ракети на ілюмінованому вечорі.

Для широкої громадськості це все зручностей не створювало, але газети, куплені Живокістом, у всьому звинувачували… Дарлінга. Ці звинувачення обґрунтовувались навіть з “наукових” позицій. “Авторитетні” експерти на сторінках “Незалежної газети” свідчили, що Дарлінг замість високоякісного бензину продає автомобілістам якусь небезпечну хімічну суміш, яка обходиться йому значно дешевше ніж бензин. Коли одна поміркована газета, до якої ще не дійшли Живокістові руки, запитала, чому ж тоді вибухають самі лише бензоколонки, чому не вибухає бензин (чи то пак суміш) у баках автомашин, приклади на підтвердження теорії “експертів” з “Незалежної газети” негайно знайшлись. Автомобілі почали вибухати по всій країні, то тут, то там, з невідомих причин. Ясно, що в усьому був винен Дарлінг.

Були, правда, цікаві деталі в цих загадкових, трагічних історіях. Вибухали автомашини лише в тих, хто так чи інакше пов’язав свою долю з долею Дарлінга й не бажав переходити на бік Живокіста.

Але як би там не було, автомобілісти почали обминати десятою дорогою бензоколонки з неоновою літерою “Д”. Краще взагалі не користуватися автомобілем, ніж без пересадки летіти в гості до господа бога.

Велетенську країну лихоманило. В країні, де краще було залишитися без ніг, ніж без автомобіля, в країні, де автомобіль був не просто засобом пересування, де він давно перетворився на ідола, так довго продовжуватись не могло. Анархія була на порозі, й “Незалежна газета”, не перестаючи жахати президента примарами революції, закликала вживати заходів. Уряд було деморалізовано остаточно, й про Живокіста вже казали як про нового фюрера. Дарлінг і його компанія кожного дня