Заради майбутнього - Максим Іванович Кідрук

— Тоді ми тим паче повинні це опублікувати.

5

Упродовж трьох днів Лінда покидала лабораторію лише для того, щоби поспати. Вона з’являлася першою та йшла останньою, залишаючи бульбашкову камеру ввімкненою на ніч.

Позитронів не було.

У вівторок, повернувшись додому далеко за північ, дівчина неохоче визнала, що чекати на появу нових послідовностей, напевно, не варто. Втім, опускати рук вона й не думала. Тієї самої ночі, вливши в себе стільки енергетика, що серце до ранку тріпотіло пораненою пташкою, Лінда засіла за статтю. Упродовж майже тридцяти годин безперервної роботи підготувала чернетку, описавши появу позитронів і розшифрування закодованих у їхній послідовності зображень. Потому впала на ліжко та провалилася у безпробудний сон на чотирнадцять із половиною годин.

Прокинувшись у четвер опівдні, Лінда уважно перечитала статтю та внесла правки, стараючись, щоб усе відповідало вимогам до написання наукових статей.

Іще ретельніше, ніж статтю, дівчина вивіряла супровідний лист, адресований професорові Хімстрі, своєму науковому керівникові. Зрештою, забобонно схрестивши пальці, прикріпила до мейлу статтю й натиснула «Надіслати».

У листі, окрім прохання прочитати чернетку, Лінда висловлювала сподівання більш детально обговорити все під час зустрічі віч-на-віч, скажімо, наступного тижня. Йохан Хімстра належав до наукових керівників, які абсолютно не переймаються аспірантами, й мав кепську звичку скасовувати та переносити на інший час давно узгоджені зустрічі.

Однак не цього разу.

Відповідь надійшла о чверть по сьомій того самого дня, у четвер. Йохан Хімстра жодним словом не обмовився про статтю, лише призначив зустріч на дев’яту ранку завтрашнього дня.

За п’ять до дев’ятої у п’ятницю, безуспішно намагаючись стримати ошаліле витанцьовування серця, Лінда Деккер стояла перед кабінетом професора. Несміливо постукала і, затамувавши подих, зайшла.

Йохан Хімстра сидів за заваленим паперами столом неприродно рівно, наче людина, якій штрикнули в спину чимось гострим. Кивком запропонував Лінді сісти, а тоді без церемоній почав:

— Ви це серйозно? — Професор постукав гачкуватим пальцем по аркушах, що лежали перед ним на столі.

Дівчина впізнала власну статтю та ковтнула слину, допоки ледь чутно відповіла:

— Так.

Професорові ніздрі роздулися, і з них випорснуло напівзнущальне-напівзневажливе чмихання.

— Якщо коротко: я був про вас кращої думки. Я… — Чоловік зсунув окуляри в тонкій дротяній оправі на кінчик носа, поглянув на Лінду понад скельцями та кілька секунд помовчав. — Я такої маячні не читав за весь час роботи в Делфті.

Лінду кинуло в жар — від щік, здавалося, можна було прикурювати, проте вона опанувала себе та, зібравшись із думками, почала розказувати. Про позитрони, їхню небачену кількість, дивні значення енергій, про приятеля-програміста, який здогадався про бінарний код. Вона говорила, показувала фотографії треків, знову говорила, аж поки не зауважила, що професор Хімстра закинув голову на бильце й із невимовною нудьгою ковзає очима по стелі.

Він опустив погляд, лише переконавшись, що Лінда остаточно замовкла.

— Ви мене розчарували, — налиті кров’ю водянисті очі за скельцями окулярів нагадували двох слимаків.

Відчуваючи, що від вильоту з аспірантури її відділяють лічені секунди, Лінда Деккер виставила руки долонями перед собою.

— Стривайте. Послухайте. Це не жарт.

— Що таке наука? — крізь зуби процідив Йохан Хімстра. — Дайте мені, Ліндо, відповідь, що таке наука?

Запитання збентежило дівчину.

— Е-е… Ну, це процес отримання нових знань про… про світ… це поступовий процес пізнання законів приро…

Професор недослухав.

— Як вона працює? Як ми отримуємо ці нові знання?

Лінда цілковито розгубилася.

— Я… ну…

— Ми, вчені, формулюємо гіпотези. Правильно? А потім намагаємося ці гіпотези підтвердити чи спростувати. Так?

Лінда опустила голову й утупилася у стиснені долоні.

— Так.

— А як ми підтверджуємо чи спростовуємо гіпотези? — Дівчина мовчала, і Йохан Хімстра підвищив голос: — Ну, я чекаю.

— Екс… екс… експериментами.

— І коли ми можемо говорити, що експеримент беззастережно підтверджує гіпотезу? — Цього разу Лінда не відповіла, лише більше втиснула голову між пліч, наче черепашка, що силкується заховатись у панцирі, і професор доказав замість неї: — Коли експеримент дає не тільки очікувані, а й повторювані результати. — Він люто тицьнув пальцем у аркуші на столі: — Ліндо Деккер, скажіть мені, на Бога, ви зможете повторити результати ось цього?

Голландка мовчки мотнула головою.

— Я не чую! — задер носа Хімстра.

— Ні… Не зможу.

— Пішла геть.

— Професоре, це…

— Геть!

Лінда підхопилася та кулею вилетіла з кабінету.

Вибравшись надвір, дівчина зателефонувала Антонові та, стримуючись, аби не розплакатися, розповіла про зустріч. Той не надто здивувався.

— Я на щось таке й очікував. Чи ти сподівалася, що він дістане з шухляди костюм Капітана Америки й закричить «я в команді»?

— Не смішно.

Тоха зітхнув.

— Знаю, що не смішно. Річ не в тім. Що далі? Як тепер рятуватимемо світ?

— Він вижене мене з аспірантури, якщо я спробую це опублікувати.

— Пробач, не уявляю, чим тобі допомогти.

Чверть хвилини обоє німували. Лінда сердито сопіла, а тоді зірвалася:

— Знаєш, річ же не в статті! — заговорила ображено, майже зі злістю. — Не в індексі цитувань. Не в моїй дисертації. Начхати на аспірантуру! Я спати не можу, постійно думаю, чому обірвалася остання послідовність. Нам не можна відступати! Ми мусимо щось зробити, щоби привернути увагу до… до цього.

Тоха запитав, аби не мовчати:

— І як ми це зробимо?

— Напишемо блог! — відкарбувала Лінда. — Напишемо звичайну статтю, не наукову, просту та дохідливу, й опублікуємо її в Інтернеті, поширюватимемо скрізь, де вдасться, і зрештою хтось відгукнеться. От побачиш!

6

Так і вчинили.

Тоха допоміг Лінді «олюднити» статтю, яку вона показувала керівникові, після чого вони довго сперечалися, де її опублікувати і що зробити, аби її помітили. Хлопець переклав текст українською та закинув у розділ «Блоги» на «Українській правді», проте статтю за добу ніхто не поширив, під нею не з’явилося жодного коментаря, і зрештою вона потонула під навалою інших блогів. Лінда випросила у знайомого піарника базу з мейлами данських, нідерландських і німецьких журналістів та розіслала статтю їм.

За три дні — жодної реакції.

Минув тиждень. Лінда скоротила статтю, і вони з Антоном почали пропонувати її різним сайтам, що популярно пишуть про науку. Редактори зрідка відписували, проте ніхто нічого не публікував.

Зрештою Інтернет таки підхопив статтю, хоч і не так, як на те сподівалася Лінда. Найбільш імовірно, редактор одного з науково-популярних сайтів, із яким контактувала дівчина, задля сміху розмістив текст