Заради майбутнього - Максим Іванович Кідрук

Контролер пищав, не затихаючи, впродовж п’яти хвилин. Я сіла за комп і стежила, як одне за одним з’являються нові фото й заповнюється лог-файл. Це знову були позитрони й знову тих самих енергій: 1,03 кілоелектронвольт і 1,14 мегаелектронвольт. А потім я раптом збагнула, що ввімкнула пристрій майже о тій самій годині, що й учора. Я перевірила час створення вчорашнього логу та зрозуміла, що моє божевільне припущення справдилося: п’ятничне бомбардування позитронами почалося в той самий час, що й четвергове — о дев’ятій сорок сім.

Тоха мовив:

— Вау, — хоча, судячи з тону, почувався не так щоб дуже враженим.

— Це не все. Я зауважила, що перші десять позитронів були високоенергетичними, а одинадцятий — низькоенергетичним. Перекинула значення енергій у doc-файл, замінила все хрестиками та кружечками і… — голландка вихопила з теки ще кілька аркушів, — ось, дивися.

××××××××××○××○○○×××××××××××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○×○○×○×○

○×○○○××○○×○○×○○×○×○○○××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○○○×○○○○○○○

○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○○○○○○○○○○○○××××××

××××○××○××○○○○○○○○○×○○○○××○○○○○○○○○○○××○○○○○○×○○○×○○○×○

○×○○○○×○×○×○○○×○○×○○○○○××××○○○××○○○…

Хлопець узяв до рук лише перший аркуш, порівняв його з початком попередньої послідовності та пробурмотів:

— Перші сто дванадцять символів…

— Так. Послідовність появи позитронів конкретних енергій на початку обох потоків однакова. Далі, від сто тринадцятого, вони відрізняються, проте оці «шапки», оці перші сто дванадцять значень, повністю ідентичні.

— І що ти про це думаєш?

— Позавчора я здивувалася, — майже протягнула Лінда, — але поза тим було якесь відчуття… очікування. Знаєш, коли в науці надибуєш щось нове, щось незрозуміле, то хоч-не-хоч хвилюєшся, а раптом це щось справді важливе? Раптом ти опинився біля витоків якогось неймовірного відкриття? Проте вчора, у п’ятницю… — дівчина зітхнула, — позитрони з’явилися точно о тій самій годині, і що вже геть погано — порядок енергій на початку повторився.

— Чому це так погано? — запитав Антон.

— Ти не розумієш?

— Ні.

— Так не буває у природі. Уяви… ну, уяви, наприклад, ти в Альпах, катаєшся на лижах. Видерся на вершину гори, налаштовуєшся перед спуском, від морозу підмерзають шмарклі. І тут не знати звідки з’являються комарі. Пролітають у тебе перед носом — один, другий, третій. Ти придивляєшся й бачиш, що комарі двох видів — великі та маленькі — і з’являються в довільному порядку. Це вже дивно! І ти, типу, ламаєш голову: чи це через зміну клімату, чи знайшовся якийсь новий, невідомий науці морозостійкий вид комарів? До вечора тільки про це й думаєш. А наступного дня на тій самій горі, о тій самій годині, перед тобою знову з’являються комарі, великі й маленькі, і в тому самому порядку, що й учора. Що ти подумаєш?

— Якась дурня, подумаю.

— От і я про те.

У пластиковій теці, яку Лінда дістала з наплічника, ще залишалося трохи аркушів. Тоха показав на неї та припустив:

— Ти була в лабораторії сьогодні.

Голландка двічі кивнула.

— Те саме? — запитав хлопець.

— Так. Усе повторилося. Втретє. Той самий час, ті самі енергії, така ж послідовність на початку. Перші сто дванадцять значень ідентичні попереднім двом дням, решта — просто безглузда мішанина. Хіба що сьогодні потік трохи раніше обірвався.

Лінда знову закусила губу.

— І що ти вирішила?

— Напевно, все-таки проблеми з обладнанням. Або ще гірше — чийсь дурнуватий розіграш. Хоч я й не уявляю, як таке можна…

— Немає жодного притомного фізичного пояснення?

Вона замислилася.

— Теоретично електрон-позитронні пари може породжувати гравітаційне поле, і я б за це вчепилася, якби не… однакові енергії, той самий час і повторювані послідовності. Це не гравітація. І я просто не уявляю, що це може бути. Природа, якою ми її знаємо, не буває такою.

Тоха обвів поглядом розкидані на столі папери.

— Я це заберу? Покопирсаюся в послідовностях.

— Якраз хотіла тебе попросити.

— Чудово. — Він усміхнувся й узявся згрібати аркуші. — Про всяк випадок скинь іще на пошту.

— Добре.

Лінда приклалася до келиха. Не сьорбнула, а вперше зробила великий ковток.

2

Вони просиділи в «Locus’і» дві години. За чверть до півночі, вибравшись на свіже повітря, ще кілька хвилин тупцяли неподалік велопарковки, обговорюючи події в Україні. Був початок квітня, вдень температура підіймалася вище за двадцять градусів, але ночі все ще були холодними, і Лінда, яка мала на собі лише кофтину й легку вітрівку, зрештою пожалілася, що замерзає, сіла на велик і поїхала додому. Антон, затиснувши під пахвою прозору течку з роздруківками, провів її поглядом і пішки почвалав додому. Він винаймав квартиру поблизу, за два квартали від «Locus Publicus».

У пабі вони налягали винятково на пиво, тож удома Тоха відчув, що зголоднів. Він прикріпив кілька аркушів із хрестиками та кружечками на коркову дошку й увесь час, поки готував і поглинав яєчню із сосисками, скоса позирав на них. Повечерявши, Тоха завалився на ліжко, поклав на ноги ноутбук і завантажив файли, які Лінда надіслала поштою.

Під час розмови в «Locus’і», коли дівчина показала аркуші, на яких замість значень енергій стояли хрестики й кружечки, Антон подумав про двійковий код[11]. Позитрони були лише двох енергій, і це перше, на що звернув увагу програміст. Насправді хлопець не вважав, що зафіксовані його подругою послідовності що-небудь приховують, припущення про те, наче за ними щось криється, викликало скептичну посмішку (якби не ідентичні фрагменти на початку всіх трьох, він би взагалі не марнував на них час), але… фрагменти були, а тому, зручніше вмостившись у ліжку, Тоха вирішив повернутися до ідеї про двійковий код, замінити хрестики з кружечками на нулі й одиниці та подивитися, що це дасть.

Хлопець відкрив перший doc-файл. Пробігся по ньому очима.

××××××××××○××○○○×××××××××××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○×○○×○×○

○×○○○××○○×○○×○○×○×○○○××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○○○×○○○○○○○

×○○○○○○○○○××○○○○○○○○○○○○○○××○○○○○○○○○○○○○○○○○○○○○××××××

×××××○○○○×○○○○○○○○○××○×××○○×○○○×○×○××××○○○○××○×○○×○××○○×

×○○○○○○○○○○○○○○○○○○×○○×○○×○×○○×○○×…

Потім через пошук змінив хрестики на одиниці, а кружечки на нулі. І ще раз проглянув файл.

111111111101100011111111111000000000000000010000010010100100

011001001001010001100000000000000001000000010000000100000000

011000000000000001100000000000000000000011111111111000010000

000001101110010001010111100001101001011001100000000000000000

0100100101001001…

«Ну й що?» — скептично звів брову. Послідовність могла означати що завгодно, хоча майже напевно не означала нічого. Просто випадковий набір нулів та одиничок. Навіть якщо це справді бінарний код, за ним може стояти будь-що: текст, таблиця, графічне зображення у будь-якому форматі чи навіть коротка програма. Не знаючи, що кодує кожен байт[12], Тоха не зможе…

Серце раптово пропустило удар.

Байт.

Хлопець зміркував, що перед тим, як викидати папери до смітника та відмовлятися від ідеї, згодилося б розкласти всю послідовність на байти.

Він виділив першу послідовність, перекинув її у графічний термінал Linux і розмежував на блоки по вісім символів. Розбив на байти.

11111111 11011000 11111111 11100000 00000000 00010000

01001010 01000110 01001001