Заради майбутнього - Максим Іванович Кідрук
Протягом навчання в магістратурі Тоха та Лінда постійно перетиналися в кампусі, проте майже не розмовляли, обмежуючись якимись банальностями. Спілкуватися по-справжньому почали через місяць після повернення Тохи з України, коли хлопець нарешті наважився запросити дівчину на прогулянку. Після тієї прогулянки впродовж двох місяців вони зустрічалися щонайменше раз на тиждень, утім тільки як друзі. Попри те що з кожним тижнем їхні зустрічі все більше скидалися на побачення, Лінда Деккер чітко дала зрозуміти Антонові: він у френдзоні.
І ось по дев’ятій спливло вже майже три чверті години, Тоха, поволі закипаючи, брався до третього пива, а Лінди досі не було.
Дівчина з’явилася за десять до десятої. Проштовхалася до столика, за яким сидів Антон, скинула наплічник, упала на стільчик навпроти та скоромовкою видала:
— Привіт-ти-як?
Тоха намірявся бовкнути щось дошкульне, щоби присоромити її за майже годинне запізнення, проте самого погляду на напружене, поцятковане блідуватим ластовинням обличчя голландки вистачило, щоб він передумав.
— Ум-м-м, — прогудів хлопець, — нормально. А ти?
— Це просто срака якась, — у темних очах щось зблиснуло, немовби монети на дні фонтана, — протягом трьох останніх днів у лабораторії коїться щось… щось… — Лінда не могла дібрати слово, пальці, якими погладжувала кутики губ, дрібно тремтіли, — щось абсурдне.
— Що сталося?
— Не знаю, — вона смикнула худими плечима. — По-моєму, я божеволію. Це, блін, найпростіше пояснення: у мене просто їде дах.
До столика наблизився офіціант. Лінда ковзнула по ньому поглядом, а тоді тицьнула пальцем на запітнілий келих перед Тохою.
— Мені те саме. Дякую.
Офіціант мовчки кивнув і відійшов.
— Пробач, що цілий день не озивалася, — перепросила Лінда.
Тоха пропонував побачитися ще в четвер, але дівчина відмовила. Чи то пак пообіцяла за годину перетелефонувати, розповісти дещо, а потім немов крізь землю провалилася.
— Та пусте. Скажи краще, чи в тебе все гаразд?
Тоді, у четвер, Лінда здавалася не в міру збудженою. Голос аж бринів від хвилювання. Сьогодні, попри гарячковий блиск в очах, мала виснажений вигляд. Дівчина махнула рукою:
— Ага. Все добре.
Почекавши, доки офіціант принесе пиво, хлопець мовив:
— Викладай.
— Це почалося три дні тому. Зранку. Я готувала обладнання до лабораторної роботи. Нічого особливого, просто рутина. Суть заняття — продемонструвати, як працює детектор елементарних частинок. У нас, у лабораторії, типу, сучасний трекер, — Лінда зморщила носа й пальцями зобразила лапки, — насправді фігня, то лише трохи осучаснена камера Вільсона, не більше, та неважливо. Я готувала її до…
— Я не знаю, що таке камера Вільсона, — перебив Тоха.
— Оу… — схоже, вона щиро здивувалася. — Це один із найдавніших і найпростіших приладів для реєстрації заряджених частинок. Це камера зі спеціальною рідиною, що йонізує молекули останньої, коли крізь неї на швидкості пролітає частинка. — Лінда збагнула, що хлопець навряд чи здогадується, що таке йонізація, а тому швидко пояснила: — Йонізує — це рве молекули на шматки, розбиває на позитивно та негативно заряджені йони. — Тоха кивнув, і дівчина продовжила: — Довкола йонів формуються бульбашки, достатньо великі, щоб їх можна було побачити неозброєним оком. Отак частинка залишає за собою слід із бульбашок. Камеру розташовують у магнітному полі і за тим, як частинка відхиляється від прямолінійної траєкторії, визначають її масу та заряд. Зараз усе автоматизовано: програма сама фотографує слід частинки, розраховує її енергію й усяке таке. Студенти ж мають зробити все вручну, лише за фотографією, і потім викладач звіряє їхні результати з розрахунками програми. Це якщо дуже просто… Ти зрозумів?
— Так.
— Ми зазвичай проганяємо крізь камеру електрони. Для цього в лабораторії є електронна гармата, або прожектор, який вистрелює по електрону за раз. Перед тим як випустити електрон, прожектор видає короткий звуковий сигнал. Камера також сигналізує щоразу, коли фотографує щось, що вважає слідом від зарядженої частинки. Зазвичай ці звуки зливаються. — Як і більшість худорлявих високих жінок, Лінда трохи сутулилася, та це не псувало її зовнішності, навпаки — додавало тендітності поставі. — Проте не цього разу. Я перевіряла бульбашкову камеру, коли раптом прозвучало сповіщення про потрапляння досередини зарядженої частинки. Я спершу не зреагувала, подумала, щось прилетіло з космосу, таке часом стається, але сигнал повторився — раз, удруге, втретє. За кілька секунд сповіщення вже лунали, наче черга з кулемета, а за півхвилини взагалі злилися в монотонне пищання. Такого раніше не було, такого в принципі не мало б бути, а тому я вирішила, що прилад зламався. Кинулася до контро`лера, щоб вимкнути, та перед тим мене смикнуло проглянути знімки. На той момент їх уже було понад тисячу, але вони все надходили. Я відкрила кілька перших, прогорнула й побачила, що вони однакові. Тобто мені тоді здалося, що вони однакові, і це переконало в тому, що пристрій вийшов з ладу: типу, до камери щось потрапило, контро`лер заглючив і тепер, як скажений, фотографує один і той самий трек. Але несподівано на одинадцятому знімку з’явився ще один слід — менший і значно більш закручений, — і це означало, що до камери залетіла щонайменше ще одна, менш енергетична частинка. Я взялася гортати далі й десь на тридцятому знімку осягнула, що помилилася: камера не глючить. Із кожним наступним знімком обидва треки — і той, що майже прямий, і інший, більш закручений, — неначе товстішали. Це означало, що камеру бомбардують частинки двох різних, але чітко визначених енергій. Вони проходять одним і тим самим маршрутом, розбивають нові молекули, утворюють нові бульбашки, і через це їхні сліди на знімках типу накладаються один на одного й товщають. Це вже саме по собі дивно, так? — Вона глипнула на Антона.
Запитання заскочило хлопця зненацька, він дурнувато перепитав:
— Що саме дивно?
Лінда насупилася:
— Ти
