Ідуть роботарі - Володимир Миколайович Владко
Боб помітив, як прислухається Тім до його розмови з черговим організатором загону. Коли його співрозмовник вийшов, Боб, усміхаючись, сказав:
— Що, тебе дивує моя певність? Га?
— Ні, не дивує. Просто я думаю, що робітництво не помилилось, обираючи тебе на голову комітету. Як не помиляється й поліція, ретельно розшукуючи тебе.
— Нема нічого дивного, — немов відповідаючи самому собі, задумливо сказав Боб. — Адже я народився тут, знаю всіх і все. А пам’ять у мене добра. Ну, гаразд. Давай обміркуємо ось що.
Він підсунув до Тіма аркушик паперу з накресленим на ньому планом. Тім пізнав заводський майдан, від якого тяглась широка головна вулиця, що доходила аж до самого вокзалу. Далі йшли інші вулиці, на яких олівець Боба зробив позначки, немов перекреслив їх.
— Це я сьогодні вранці пробував ще раз накреслити план барикад та оборони від війська. Бач, солдати можуть прийти тільки з цього боку, через вокзал. Ми спинимо їх рух трьома барикадами — ось я накреслив їх тут. До речі, нам дуже з руки, що вони мають увійти саме з цього боку. Сьогодні вночі ми вивантажимо вагони із зброєю. А від вокзала до барикад — всього кілька кварталів. Себто, дуже легко передавати зброю до барикад. Вночі на вивантаженні працюватимуть четвертий і п’ятий загони — щось із чотириста чоловік. Звечора три загони починають будувати барикади. Ми обложимо поліцію, заводський майдан та банк. Побачимо, як витримає наш натиск фашистська банда! Ось побачиш, вони хоробрі тільки тоді, коли справи не доходять до серйозної бійки.
— Проте, чи вистачить у нас зброї? Адже фашисти, ці самі «Бойові хрести», дуже добре озброєні.
— Вистачить! У нас є досить своєї власної зброї, крім надісланої з центру. Є і револьвери, і гвинтівки, навіть кілька кулеметів знайдемо. Просто, досі ми твердо виконували наказ — уникати будь-яких сутичок. Зброя лежала захована. А сьогодні зранку вона вже не лежить, її розподілено між товаришами.
Тім із захопленням поглянув на Боба: справді, надзвичайна людина! Мати зброю — і, виконуючи директиви, не чіпати її, хоч Бобові, як і іншим, аж руки свербіли дати відсіч фашистам!..
— Так, — говорив далі Боб Леслі. — Це ми зробимо. Я не знаю, звичайно, чи легко нам буде вибити фашистську наволоч та скільки з наших залишиться там лежати. Але під такий час не можна думати про окремих людей, про жертви. Ми повинні перемогти будь-що-будь. Розумієш? Місто буде наше на чому б то не стало. Останній бій!.. А робітники-залізничники тим часом допоможуть нам вивантажувати зброю, хоч для цього нам цілком вистачило б і власних сил. Але це має спеціальне значення, як вияв солідарності. З десятої години вечора можна вже починати наступ: адже дальше вивантаження може продовжуватися під захистом озброєних наших загонів. Бач, я хочу бути певним, що військо не зможе зірвати вивантаження. Це все стратегія. А ось тобі тактика та політичний бік справи. Зараз треба відіслати до друкарні текст чергової прокламації до солдатів, щоб її до вечора видрукували та щоб ми встигли передати потрібну кількість туди, за вокзал. Треба, щоб на кожному будинку була ця прокламація. Ось прочитай, я тут пробував скласти її.
— Та коли ж ти все встиг зробити? — здивувався Тім. — Я гадав, що виступ війська для тебе новина.
— Не зовсім. Так воно мало бути. Розумієш, тільки дитина не почала б заздалегідь готуватись, коли справа йде про такі серйозні речі. А втім, читай.
Тім узяв аркушик паперу і прочитав:
— «Товариші солдати! Проти кого ви йдете? Кого будете розстрілювати? На кого ведуть вас ваші офіцери? Проти ваших братів-робітників, які винні лише в тому, що вимагають від капіталістів всього тільки людських умов життя. Замість відповіді на такі справедливі вимоги, капіталісти поставили до верстатів залізних потвор — роботарів. Хоч і зазнаючи злиднів та голодування, робітництво не припиняє страйку, борючись проти поліції. Капіталісти бачать упертість робітників — і надсилають до міста вас, сподіваючись, що ви силою зброї задушите революційний рух. Чи зробите ви таке? Чи підіймете ви рушниці проти своїх братів?»
— Так, так, — ствердив Боб, що уважно слухав.
— «Згадайте, — читав Тім далі, — що всього рік тому ви були такими ж робітниками. Повернувшись додому, ви знов одягнете робітничий одяг, щоб піти на роботу. Але чи побачите ви тоді знов ваших батьків та братів? Чи не відповість вам мати, заливаючися сльозами: «Його вбили солдати!»? Товариші, ми закликаємо вас: спиніться! Поверніть ваші рушниці проти тих, хто штовхає вас розстрілювати ваших братів. Приєднуйтесь до нас, допомагайте нам скинути владу капіталу та утворити нашу пролетарську владу!»
— Ну як? Не треба переробляти? — спитав Боб. — Адже ти спеціаліст цієї справи, тобі це знати найкраще.
— Ні, добре написано. Коротко й виразно. Зараз надішлю до друкарні. Отож лютуватимуть офіцери, побачивши таке… Чого ти усміхаєшся, Боб?
Справді, Боб Леслі усміхнувся. Він слухав Тіма, стукаючи пальцем по столу, і, здавалося, перечікував, поки Тім закінчить свою фразу.
— Та чого ти?
— От дивлюсь я на тебе, Тім, і думаю. Як може бути людина розвиненою, розумною і водночас не розуміти найпростіших справ практичної політики?
— Це ти в мій бік?
— Так, я натякаю на тебе, якщо це можна вважати за натяк. Невже ти, хлопчику мій, гадав, що ми, чекаючи на наступ війська, так от сидітимемо і сподіватимемося лише випадкового впливу якоїсь листівки? Отакого метелика?
— Але ж ти мені раніш нічого про це не говорив, — трохи образився Тім.
— Не говорив, бо й без цього в тебе було досить клопоту. Але хіба ти й сам не розумієш, що робота серед солдатів — невід’ємна частина всієї нашої політичної роботи? Проте, ось, здається, сюди йде Дік Ольс. Прислухайся до нашої з
